Уже протягом двох місяців лауреат Шевченківської премії, президент українського ПЕН-клубу, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк веде на українському радіо цикл передач «Гоголь. Рід і традиція». Автор стверджує: «Загадковий Микола Гоголь XІX століття став ще загадковішим у XX. Його витвір — Хлестаков — пішов у більшовики, а Чичиков став героєм пострадянського часу. Гоголя в Україні завжди любили як християнського мислителя і будителя національного духу. Куліш і Шевченко благоговіли перед «нашим Гоголем», а Бердяєв писав, що Гоголь не сатирик: його мучило те, що Росія одержима духами зла і лжі. Гоголь казав і каже правду нам усім».

Про загадковість і вічну правду Миколи Гоголя ми вирішили поговорити з Євгеном Сверстюком і на сторінках «Голосу України».
— Євгене Олександровичу, чим усе-таки зумовлений ваш дослідницький інтерес саме до Гоголя? Це ваш улюблений автор? Чи програму присвячено круглій даті?
— Цього року справді минуло 150 літ із дня смерті Миколи Гоголя. Якось я відчув у повітрі, що відзначень в Україні не буде. Святкуватимуть роковини Переяславської Ради, 85-ліття Щербицького... Тобто святкуватимуть «мертвих душ», тільки не Гоголя.
— Чим це, на вашу думку, пояснюється? Адже не може бути упередження хоч би якої влади до Гоголя. Він усе-таки не лідер опозиції, не автор карти з «грибними місцями»... Та й у ті часи начебто пером писали, а не цифровим диктофоном. Тоді чому не згадати про Гоголя?
— Упереджень не може бути, однак якась несвідома нехіть і непам’ять його імені в людей, близьких до Чичикова, відчувається точно. Адже, погодьтеся, ми живемо в епоху Чичикова — лицаря копійки. Темне і невідоме походження, підозріла кар’єра на митниці і — спроба розбагатіти на прихованому обмані держави.
З такою біографією нині пробираються у президенти. А тут Гоголь виставляє проти нього Ноздрьова, а той здалеку чує собі подібного і смалить йому прямо у вічі: «Ну да ведь я знаю тебя: ведь ты большой мошенник, позволь мне это сказать тебе по дружбе! Ежели бы я был твоим начальником, я бы тебя повесил на первом дереве».
То кому з теперішніх героїв такий Гоголь потрібен, щоб його святкувати? Правда, не влада повинна відзначати і вшановувати Гоголя, а громадськість, інтелігенція.
— Але ви, здається, навесні організували якісь заходи від ПЕН-клубу в Будинку вчителя. Та й нині маєте авторську програму на радіо. Вийшло нове видання «Тараса Бульби» українською мовою. Виходить, не все віддано на відкуп «мертвим душам»?
— Звичайно, наближення Гоголя завжди трохи розгойдує хвилю. Те нове видання Івана Малковича заслуговує на особливу увагу. То не такий собі передрук перекладів, як у двотомнику 2000 року. Під обкладинкою, яка не дуже інтригує і трохи відштовхує епатажем, переклад Миколи Садовського «Тараса Бульби» — за редакцією двох перекладачів — Івана Малковича і Євгена Поповича, є переклад «Ночі проти Різдва» Максима Рильського, і є передмова Тамари Гундаревої «Вечори на хуторі біля Диканьки: диявольський контракт і культурна ініціяція» та післямова Василя Яременка — в плані його українського закорінення.
— Отже, є вибір: молоді можуть читати модернішу інтерпретацію Гоголя, а старше покоління — традиційну версію. А ви якій віддаєте перевагу?
— Мені належиться все читати і, звичайно, пропонувати своє прочитання, коли я вже взявся за таку тему.
Знаєте, в нас споконвічна біда: скороспілі судження, оціночні статті, популярні брошури і претензії на «свою правду». Тільки останнім часом з’явилася дослідницька книжка Юрія Луцького «Між Гоголем і Шевченком», 1998 р. (пер. з англ. 1978 р.).
Оригінальних суджень про творчість Гоголя небагато. Осудів було більше, починаючи від Пантелеймона Куліша, який видав повне зібрання творів Гоголя, «Спробу біографії Гоголя» і в двох томах — «Записки про життя Гоголя» (1856). Куліш також був великий своєю суб’єктивністю. Як і у випадку з Шевченком, благоговіння перед генієм у нього закінчилося різкою критикою особи поета і заодно себе, колишнього.
Прочитайте численні російські й наші писання про Гоголя. Там кожен знає, що Гоголь пішов не туди, а головне, знає, якою дорогою йому слід було йти. Більшість дотримується вказівок і нотацій Бєлінського (сам Бєлінський якось сказав про тодішній свій стан: «Залаял собакой, завыл шакалом, зажмурил глаза и весь отдался бешенству»). Там Гоголя закріпили на «прогресивному шляху» і поставили крапку, як шлагбаум. Адаптований Гоголь зручно вмостився в їхній свідомості, і коли, скажімо, д-р Юрій Барабаш в Московському інституті ворушить старі тексти і нові методи дослідження — вони обурюються: «Таких Гоголя і Шевченка вони не знають і не хочуть знати». Нічого дивного — там навіть Бог на службі в російської держави.
— І Гоголя записали стовідсотковим росіянином, членом партії монархістів...
— Українські автори часто з цим сперечаються, що саме по собі смішно, і намагаються доводити те, що лежить на поверхні. Глибин тут не шукаймо, а поза глибиною нема Гоголя.
У нас кожен хоче пошити на нього свитку у своєму стилі. В модерній, уміло скроєній свитці (передмова Тамари Гундаревої) Гоголь кам’яніє, бо мірку знято не з нього, а зі світових стандартів. А в тих стандартах багато наукових правил анатомування. Вони часом дають цікавий розтин. Вони навіть творять правдоподібний абстрактний візерунок на Гоголевій свитці. Якби Оксана Забужко взялася за міф Гоголя, вона пошила б свитку з того самого матеріалу, що й на Шевченка.
— А ви за те, щоб король був голий? Кожен шиє з того матеріалу, який має.
— Я волію бачити, яким він є поза свиткою. Є дуже багато свідчень поета про себе, інших — про нього, свідчень про час, обставини і людину в полоні часу. Людину, її духовний стрижень і глибокі предківські погреби, куди вона зі свічкою в руці спускається по старе вино. Вся родова пам’ять Гоголя — у глибинах підсвідомого. Отже, я волію реконструювати образ на тлі часу.
Я дуже ціную вдумливі переклади з Гоголя українською. Коли Тарас Бульба розмовляє зі своїми російською мовою, мені уявляється, як біля нього поставали запорожці і регочуть: «Чуєш, батьку, як бісові москалі тебе передражнюють?! Знать, загадали недовірки щось лихе».
— Гадаю, ви не закидаєте Гоголеві, що в нього теж був свій інтерес перевдягнути Бульбу і переманити його до москалів?
— Гоголь писав, як дихав, але ж яким важким повітрям йому доводилося дихати! Отже, якесь причепурювання і чаклування у другій редакції повісті було: він хотів, щоб государ-імператор приймав Тараса Бульбу за свого. Принаймні коли постало питання про стипендію від царя (за кордоном Гоголь потребував грошей на прожиток), то він просив А. Смирнову дати цареві прочитати «Тараса Бульбу» і «Старосвітських поміщиків»... Бо що інакше дати? Річ у тому, що цар був на прем’єрі «Ревізора» й оцінив п’єсу доволі точно: «Всім перепало, а мені найбільше». І «Мертвих душ» не даси. Гоголь хитрував, щоб їх якось хоча б протягти через цензуру за допомогою високих осіб, які не вчитаються... Але допоміг цензор Нікітенко, все-таки земляк...
— Чи справді в ті часи в імперії була така солідарність між земляками, що навіть цензор співчував?
— Етнічна солідарність була велика. Всі любили українську пісню, всі захоплювалися «пасічником Рудим Паньком», усі радісно згадували українську кухню, вишневі сади. І на глибині підсвідомості було між ними щось схоже на змову. Гоголя, як згадують, наче магнітом тягло до своїх земляків.
— А як же було з тією «душею», про яку Гоголь начебто не знав, чи вона в нього українська, чи російська?
— Коли вже по суті, то душа була в нього глибоко християнська, а християнство стоїть вище націй. Однак я хотів би нагадати, що Смирнова, яка запитувала в нього про душу, була «тоже хохлачка», і запитувала вона не без підстав, і навіть не від себе. Згадаймо запитання, яке було чи не цікавіше за саму відповідь:
«В домі Ростопчиної у присутності В’яземського, Самарина і (Федора Івановича) Толстого зайшла мова про те, в якому дусі написано ваші «Мертві душі», і Толстой висловив зауваження, що ви всіх росіян виставили у бридкому вигляді, тоді як усіх малоросіян наділили чимось, що викликає співчуття, хоч і є в них щось комічне, що навіть і це комічне містить у собі щось наївне і приємне; що у вас нема жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить, як у вас навіть мимохіть проявилася неприязнь у тому, що коли розмовляють два мужики, ви кажете: «два російські мужики»; Толстой і після нього Тютчев, вельми розумна людина, теж завважили, що москвич уже ніяк не сказав би «два російські мужики». Вони обидва казали, що вся ваша хохлацька душа виявилася в «Тарасі Бульбі», де ви з такою любов’ю змалювали Тараса, Андрія і Остапа...
Я, однак, зауважила їм, що хохли вас теж зовсім не люблять і вам те саме закидають, що й росіяни. Плетньов зі мною погодився».
— Яка все-таки суперечлива вдача, суперечлива творчість і суперечлива життєва позиція у Гоголя. І народився, і все життя залишався українцем, став класиком російської літератури, а водночас був і залишається будителем українського національного духу. Він же, мабуть, через ту саму суперечливість і з Шевченком розминувся.
— Не просто класиком: він заклав основи. Гоголь, Достоєвський, Толстой — то не перелік, то — схема фундаменту.
З молодим Шевченком він розминувся: від 1836 року після семи плідних літ у Петербурзі жив, по суті, в еміграції. Але коли простежити їхні долі — є разючі збіги.
1838 року Шевченко драматично пережив казкове диво переселення з горища маляра Ширяєва в розкішні зали Академії мистецтв, і вже вільною людиною! Але не менше диво пережив Гоголь сім років раніше, коли після безпросвітного переписування паперів чиновник найнижчого розряду раптом повідомляє своєму приятелеві Данилевському: «Ціле літо я прожив у Павловську в Царському селі. Майже щовечора збиралися ми: Жуковський, Пушкін і я».
1845 року Гоголь у Франкфурті під час нападів хвороби пише свій «Заповіт», а Шевченко в Переяславі пише «Як умру, то поховайте» — як заключний акорд великого творчого спалаху (за одну осінь 45-го він написав головні свої твори).
Якби ті твори пропустила цензура, то вони вийшли б у 1846 році і зустрілися б з книжкою Гоголя «Вибрані місця з листування з друзями», і то була б одночасна їхня проповідь навернення до Бога через покаяння і зречення ідолів, якими жила Росія.
Український народ прийняв Шевченка, як вісника Божої правди, і його псалми, молитви, проповідь любові до брата, викриття фарисейства, віщування кари за беззаконня...
Гоголеві листи Росія відкинула разом з проповіддю навернення до Христа.
Цікаво, що Шевченко пробачив Гоголеві кріпосницькі мотиви і оцінив його вище, ніж тоді оцінювали: «Благоговіти треба перед Гоголем, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей».
Українська християнська традиція їх з’єднала. Отже, великі зустрічаються на високості. А в житті — це другорядне. Достоєвський не зустрічався з Толстим. Міцкевич не зустрічався зі Словацьким...
— Цікаво, що у свідомості народу вони так зближені, що українці якось не надають значення тому, що Шевченко в українському підручнику літератури, а Гоголь — у російському. Як ви пишете — «з московською пропискою». А як було в дореволюційні часи?
— Відомо, що скульптор Микешин у проекті пам’ятника 1000-ліття Росії зобразив і Гоголя, і Шевченка. Гоголь пройшов зі скрипом, а Шевченка не затвердили: Шевченко — політичний «зек». Проти царя. Був у 1865 році пікантний документ по відомству міністра внутрішніх справ Валуєва, в якому дається позитивна оцінка «старих українофілів» Основ’яненка, Гоголя і Шевченка. І написав цей огляд чиновник особливих доручень, онук Василя Капніста, граф П. І. Капніст, «тоже малорос».
Звичайно, то було зближення лукаве, в якому не передбачалася публікація творів Шевченка. Але тодішня Росія була толерантнішою і, безперечно, інтелігентнішою.
— Та навіть інтелігентнішу в Гоголя не вийшло зобразити з позитивного боку...
— Розумом Гоголь нагинав себе до служіння Росії, бо виріс лояльним і потрапив у лояльне середовище — Жуковський, Пушкін, Плетньов, Смирнова, всі князі, графи, барони. Тотальний полон!
Але геніальні натури мають глибоке коріння і свій норов. Дехто закидав йому брак освіти. Він багато знав, багато читав, але тільки те, що поглиблювало основи його християнського світогляду. Це дуже глибокий розум, що поринає у глибини підсвідомого. А весь світ підсвідомого у нього український, і він не винен, що і «російські мужики» у нього вирізнялися, і всілякі Ноздрьови, і Чичикови, і Хлестакови лізли йому в очі, як бісові личини.
Так, не вийшло в нього зображення Росії з позитивного боку, і та сама сувора правдивість таланту і його нездоланна натура потягла спалити рукопис другого тому «Мертвих душ», тобто те, що іде від розуму, а не від серця.
— Загадкове було не тільки його життя, а й смерть. В Андрія Вознесенського є навіть поема про живцем похованого.
— Помер Гоголь у присутності медичних світил. Але не було б жодної загадки, якби в останню осінь в Україні монах сказав йому твердо: залишайся вдома, в Москву не їдь. Гоголь чотири рази ходив до монаха з тим запитанням, а той радив то одне, то друге. Помер у тому віці, що й батько, і також «від вичерпання сил»... Гоголь завжди казав: коли не зможу творити — помру. Звичайно, з молитвою: «Останок життя нашого у спокої і покаянні скінчити».
— Дякую. До зустрічі «в ніч перед Різдвом».
Розмову вела Людмила КОХАНЕЦЬ.