Нападниці

...Розташований на перехресті вулиць, скляний, як акваріум, ларьок — не лише торгова точка, де будь-якої пори можна придбати цигарки, пиво та жувальну гумку. Це ще й місце молодіжних тусовок.

Тієї ночі продавець Ніна Баранова, здавши денну виручку, зачинила вхідні двері. Хотіла підперти шваброю і другий вхід (він вів у двір і мав ненадійний замок), але не вийшло. Вона ввімкнула музику і вже збиралася було задрімати, як двері різко відчинилися.

Усередину ввірвалися двоє, вдягнені в чорне. На головах — чорні маски з прорізами для очей. У руках — дерев’яні палиці. Баранова закричала. Той, що вищий, почав її бити. Вона закривала голову руками, а він бив і бив: по руках, ногах, розсік брову і зламав ліву руку. Другий у цей час кинувся до каси і почав брати звідти гроші. За рухами та репліками продавщиця раптом зрозуміла, що нападники — дівчата. Захищаючися від ударів, вона крикнула: «А чи не наші це дівчата?» —маючи на увазі своїх постійних покупців. Після цього удари стали ще болючіші.

За що мстилася Світлана Л. бідолашній продавщиці? Невідомо. Квартал, в якому вона виросла, з цілковитою підставою можна було б назвати робітничою слобідкою. Великий завод давав колись роботу, житло, путівки до піонерських таборів і будинків відпочинку. 1994-го виробництво почали згортати, заборгованість із зарплати обчислювалася роками. 1996-го Світланчин батько звільнився. Мати кинулася шукати додатковий заробіток. Насилу влаштувалася продавцем на ринку. Залишившися без постійної материнської уваги, Світлана скотилася до двійок, прогулювала уроки і конфліктувала з учителями.

Батько з матір’ю, котрі, якщо брати загалом, пропрацювали на заводі майже сорок років, навіть квартири не одержали. Жили вчотирьох у тісній однокімнатній. Біднішала їхня сім’я. А поруч виростали шикарні особняки з «Вольво» та «Мерседесами» в гаражах. Під впливом нехитрих житейських спостережень в юній голові почала визрівати проста думка: сумлінною працею в цьому житті нічого не досягти. Тому, коли її подруги Таня Л. та Олена М. сказали: «Сьогодні ми збираємося брати ларьок, підеш з нами?», Світлана, не вагаючись, погодилася...

У впевненої в собі, симпатичної Тетяни був борг — 100 гривень, вона його ніяк не могла віддати.

Олені потрібна була скромніша сума — 50 гривень, але для неї це був величезний, непосильний тягар. Майже щовечора до неї за грошима приходило двоє молодиків, погрожували, одного разу навіть зламали двері. Олена мешкала в старому саманному флігелі сама, батько перебував у в’язниці. Мати вийшла заміж, з новим чоловіком жила окремо, народила минулого літа дитину. Обидва постійної роботи не мали і годувати Олену їм не було за що. Допомагали сусіди та подруги.

Якось до Олени, яка тремтіла від страху, прийшла Тетяна. Хлопці, що навідалися днями, дали термін — до четверга. «Не буде грошей — пустимо по колу», —попередили. Тетяна нагадала подрузі про фільм, в якому чотири дівчини в масках вчинили напад на банк. «А що, коли ми теж?» — запитала вона Олену, маючи на увазі розташований неподалік ларьок.

Дівчата знали, що вночі там залишається тільки продавець. Чорні колготки знайшли швидко, дірки для очей прорізали за хвилину. Палиці відшукали дорогою. Олена про всяк випадок захопила ще жменю піску, щоб, коли знадобиться, сипонути в очі продавщиці.

Вони поспішали заволодіти виручкою, поки за нею не приїхали. Лише біля самого ларька раптом завагалися: «Може, повернемося?». Але Світлана, яка хотіла «тільки подивитися», встигла перерізати кабель. Світло у дворі погасло...

Тікали різними дорогами, щоб не зловили всіх разом. Олена, стрибаючи з паркана, підвернула ногу, а Світлана зламала обидві п’яткові кістки. Рідкісний перелом, що довго зростається. Коли почали рахувати здобич, з’ясувалося, що одна з пачок, яка складалася з купюр в одну гривню, була паперовою «лялькою», зарядженою барвником. Відмивалися потім довго, а на джинсах Олени фарба так і залишилася.

Господар ларка, який прибув за тривожним дзвінком, виявив, що з каси зникло 289 гривень 57 копійок. Сума була для нього така незначна, що від претензій до дівчат відмовився.

Через місяць після пригоди Світлані зняли в лікарні гіпс, а вже за кілька годин за нею приїхала міліція.

Коли в Приморському районному суді Одеси обвинувачені почули вирок, з ними  ледве не стався шок. По два з половиною роки позбавлення волі з відбуттям покарання у виховній колонії загального режиму. Суд врахував їхнє щиросердне зізнання та вік: Олені і Тетяні — по сімнадцять, Світлані — п’ятнадцять. Зважили й на те, що раніше дівчата нічого подібного не скоювали. За «повною програмою» вони могли б одержати від 7 до 15 років.

Вийшовши із зали суду, Тетяна перемінилася в лиці і несподівано заспівала якусь безглузду дитячу пісеньку, а Світлана почала пританцьовувати. В усіх трьох текли сльози з очей.

Дівчат засудили ще в жовтні минулого року. Але під варту не взяли. У кожної з них напоготові пакет з речами. «Це жахливий стан — чекати. Якщо тебе не забрали сьогодні, то прийдуть завтра. Мука нестерпна», — зізналася мені Світлана.

Після винесення вироку Світлана, Тетяна і Олена почали регулярно відвідувати вечірню школу, де успішно навчаються. На краще змінилося їхнє ставлення до батьків, вони подорослішали.

Обласний суд залишив чинним рішення районного суду. Не було взято до уваги прохання вагітної Олени М. про відстрочку виконання вироку з тим, щоб надати їй можливість народити дитину на волі. «Народжуватимеш у колонії. Там є для цього умови», — пояснили їй.

 

Одеса.