На початку вересня у Москві відбувся 15-й Міжнародний книжковий ярмарок. Два величезні павільйони були вщерть наповнені книгами (100 тисяч найменувань з 82 країн). Десятки тисяч людей чекали на цю подію, біля кас стояли стометрові черги, й це при тому, що квиток на ярмарок коштував недешево. Кількість заходів на ярмарку приголомшує — майже 400. А церемонія вручення нагород «Книга року» відбулася в Большому театрі. Недарма на неабиякі успіхи Росії (де в 2002-му побачать світ книги 72 тисяч найменувань) звернули увагу у світі і 2003 рік на Франкфуртському ярмарку проголошено Роком Росії.
Ярмарок відвідало багато VІP-персон — російських політиків, науковців, керівників держави. Прийшов навіть Б. Єльцин. Міністр закордонних справ Росії І. Іванов презентував свою нову книгу. В. Путіна не було, але презентувалося кілька книг про нього.
Автографи роздавали Мариніна, Толстая, Донцова, Радзинський. До Москви спеціально приїхали і такі всесвітньо відомі автори, як пані Хмелевська і найпопулярніший у світі письменник Коельо, чиї твори видані у 117 країнах.
На Московському ярмарку серйозну видавничу програму презентували Польща і Китай. Участь країни у ярмарках такого класу — це найкраща можливість привернути увагу світової інтелектуальної спільноти до національного культурного життя.
А як же репрезентувала себе Україна? Наш стенд можна охарактеризувати словами «жах і сором!» Той невибагливий невеличкий стенд, набагато менший навіть за стенди деяких окремих видавництв, мимоволі примушував замислитися: а чи справді Україна — велика європейська держава, чи є тут хоч яке-небудь культурне життя? Складалось враження, що ми перенеслися в архаїчні часи культурних звітів братніх (але вічно «молодших») республік у столиці Союзу.
В усякому разі, стенд України в 2002 році нічим не відрізнявся від стенду минулого року: ті самі рушники (національний колорит!), ті самі книжки. Знову у центрі експозиції красувався альбом «Леонід Кучма», який вийшов у світ ще в 1998 році, а поряд з ним — порожні полиці. Невже організатори стенду не розуміють, що зробили ведмежу послугу і Президенту, й самій Україні?
А найгірше (і найдивніше), що знову ніхто не побачив на стенді нових видань — переможців українських конкурсів кращих книжок, здатних, привернути увагу вибагливого російського, та й не тільки російського, читача. А є ж у нас такі книжки!
Але їхнє місце зайняли видання з посередньою поліграфією та... величезна карта світу (якою упорядники стенду, мабуть, хотіли показати, що Україна розташована в центрі Європи). Втім, завдяки цій колосальній карті було вирішено проблему порожніх полиць. Ех, як казав в одному фільмі незабутній Савелій Крамаров: «Лапоть, купи карту!».
Український стенд ніби продемонстрував, що Україна застигла в часі. Хоча ні, порівняно з минулим роком таки з’явився новий елемент, який дуже влучно підкреслює сюрреалістичність ситуації, а саме — гучне гасло над стендом: «Українська книга нової епохи». Що мали тут на увазі організатори стенду на чолі з Держкомітетом з питань інформаційної політики, одному Богу відомо...
