Узятися за перо змусило одне словосполучення — «за вислугу років». У «Голосі України» від 13 серпня цього року обговорювали зміни в Законі «Про пенсійне забезпечення». І ми вхопилися за ці слова, як за рятівну соломинку. Але, виявилося, рятівна вона не для всіх —лише для окремих громадян. А коли нарешті вчителям-пенсіонерам віддадуть зароблене «за стаж»?
Знаємо, що з 1 вересня 2002 року вчителям, які працюють, доплачуватимуть 100 відсотків ставки за стаж, плюс — оздоровчі та преміальні. А хто тоді ми: жебраки, викинуті з торбами на асфальт?
Раніше нашу роботу часто порівнювали з шахтарською. Працювали по 12 годин на добу, встигали їсти лише раз на день та виїжджали до учнів додому. Чого були варті самі лише виробничі бригади: збирання бараболі у дощ, довжелезні кагати буряків, нічні чергування?! А додаткові заняття, щоб «підтягнути» тих, хто відставав від шкільної програми. І все це ми робили безкоштовно.
З чиїх умів та сердець виросла теперішня інтелектуальна еліта? Хто вкладав свою душу в їхні долі? І де наша профспілка, в яку ми так щиро вірили, заробляючи 40-річний педагогічний стаж? Тепер ми — покинуті напризволяще, забуті і нікому не потрібні старці...
Ніна НІКОЛАЙЧУК, Михайло ПАЛІЙЧУК та ще 19 підписів.
Острожець
Рівненської області.
