Пенсію називають останнім відпочинком перед вічним спокоєм. Тому питання пенсійного забезпечення хвилює всіх. Судячи з виступу на сесії Верховної Ради у червні ц. р. — нашого Президента також. Глава держави говорив про відсутність законодавчих актів для повномасштабної пенсійної реформи. Однак безперечною заслугою парламенту я вважаю пенсійне забезпечення наукових співробітників, що передбачено ухваленим 1991 року Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність». За цим законом доктори та кандидати наук, професори і доценти після того, як досягнули пенсійного віку і мають стаж роботи не менш як 25 років, у тому числі стаж наукової роботи не менше 20 років (для жінок, відповідно, 20 і 15 років), отримали право на наукову пенсію.

6 квітня 2000 року до закону було внесено зміни, що надають це право також науковим співробітникам, які не обтяжені вченими ступенями і званнями. Це було справедливо стосовно скромних трудівників, які не відхилялися від безкорисливого служіння науці заради написання дисертацій, нерідко потрібних лише їхнім авторам (пригадуєте афоризм: «Чи не час захищати науку від тих, хто захистив дисертацію?»).

Але Кабінет Міністрів, якому було доручено затвердити перелік посад, що дають право на призначення пенсій, постановою № 15715 від 22 листопада 2001 року, на мою думку, спотворив дух цього закону, підтвердивши «мудрість», що в нас закон не має не лише зворотної сили, а й прямої. Якщо закон зрівняв у праві на пенсію тих наукових працівників, які мають, і тих, які не мають ступеня, то постанова Кабміну, навпаки, поділила їх. До привілейованої категорії потрапили керівні кадри — від директорів до провідних спеціалістів, а інженерів і старших наукових піддали остракізму. Хоча в законі від 6.04.2000 р. чітко сформульовано: «Науковий працівник — учений, який за основним місцем роботи і згідно з трудовим договором (контрактом) професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною чи науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня чи вченого звання, що підтверджено результатами атестації».

Отже, парламент скасував залежність від наявності ступеня чи звання, а Кабмін встановив залежність від посади, спростувавши народну мудрість, що не місце прикрашає людину, а людина — місце. За дивною логікою, цінність відкриття, винаходу, монографії та іншої наукової продукції визначається саме посадою їхнього автора! Одне слово, якщо в якомусь інституті Р. Бойль працював би головним фізиком, а Е. Маріотт — старшим, то закон Бойля-Маріотта мав би назву закон Бойля. І не насмілювався б навіть згадувати про наукову пенсію ані експерт патентного бюро А. Ейнштейн, ані шкільний учитель К. Ціолковський, ані механік елеваторів Ю. Кондратюк (А. Шаргей).

Кабмін не зважив і на загальновідомий факт, що найпродуктивніший час для наукової діяльності — молоді роки. А вони нечасто збігаються з перебуванням на керівних посадах і, отже, не зараховуються до наукового стажу! Ще 35 років тому академік Л. Арцимович писав про своїх колег-фізиків: «Період інтенсивної наукової праці, як правило, нетривалий... Здібний та енергійний фізик уже через кілька років після початку наукової роботи виштовхується нагору організаторськими сходами і стає керівником окремої групи чи лабораторії. При цьому в нього швидко зростає обсяг суто організаторської роботи».

Може, Кабмін виходив з того, що згадувана в законі «відповідна кваліфікація» визначається посадою? Але ж її отримання залежить від наукового працівника набагато менше, ніж захист дисертації. Цьому можуть перешкоджати відсутність вакансій, намагання (цілком схвальне) адміністрації до економії фонду зарплати, а в недалекому минулому — безпартійність та інші анкетні дані. Автор цих рядків, наприклад, отримав посаду провідного спеціаліста лише у 56 років — після 30 років наукової праці (яка відобразилася у півсотні публікацій, двох десятках доповідей на конференціях, науковому редагуванні інститутських видань, навчанні у заочній аспірантурі тощо). Я аж ніяк не тішуся ілюзіями щодо значущості власного внеску в світову науку, але, як сказав Президент у тому самому виступі, хоч і з іншого приводу, «правила гри мають бути єдиними і рівними для всіх». А з ласки Кабміну я можу претендувати на наукову пенсію лише в 76 років (якщо доживу та допрацюю, що вельми проблематично, — мені «лише» 64 роки). А нинішню молодь ця постанова стимулюватиме не до наукових досліджень, а до обіймання відповідних посад, що, у свою чергу, призведе до плинності кадрів, інтриг та інших негативних наслідків.

Я аж ніяк не жадаю крові кабмінівських чиновників: навпаки, щиро бажаю їм протриматися у власних кріслах по 20 років, щоб вони змогли з чистою совістю отримувати відповідні безглуздим критеріям пенсії. Однак сподіваюся, що новий склад Верховної Ради і Конституційний Суд відновлять сутність закону від 6.04.2000 р., що надав усім науковим працівникам рівні права на пенсію.

Володимир ТОЛЬБА, провідний економіст відділу економічних досліджень Інституту електрозварювання імені Є. Патона НАНУ.

Київ.