Ім’я визначного письменника, мислителя, громадського діяча Володимира Короленка відоме далеко за межами батьківщини. Наступного року ми відзначатимемо 150-літній ювілей і це дасть змогу ще раз закцентувати увагу на тих соціокультурних, духовно-демократичних, етико-естетичних ідеалах, які обстоював митець-гуманіст і які набувають особливої ваги в нашому проблемному суспільстві. Йдеться про цінності людської особистості, обстоювання її прав і свобод, необхідність соціального захисту, людяності суспільного і державного устрою. Свій погляд на постать Короленка відстоює Володимир Пащенко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент АПН України, ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка:
— Переконаний, що з особливою шанобливістю роковини відзначатимуть в Україні: цю землю письменник називав «своєю», «рідною», тут — у Житомирі, Рівному, Полтаві — минуло понад 40 років його 68-річного життя. Україна народила і прийняла навіки пращурів Короленка і його самого. Вона була постійно присутня в його думках, художніх і публіцистичних виступах, навіть писаних російською.
— Але окремі критики ще й досі називають письменника «російським автором, який цікавився українським буттям».
— Це через інертність мислення. На відміну від таких тлумачів Володимир Галактіонович прекрасно розумів: батьківщину не вибирають, тож ніколи з цього приводу особливо не дискутував. Чужина не стала для нього домівкою, хоч велика любов і повага до братнього народу, його мови, культури, багатьох видатних діячів завжди були в його серці.
— Світова слава Короленка — це слава України і слава нашого міста.
— Після заслання, поліційного нагляду, принижень, яких довелося зазнати на півночі імперії, у тихій Полтаві Короленко віднайшов духовний затишок і величезне натхнення працювати, нарешті зумів реалізувати свій художньо-мемуарний задум — «Історію мого сучасника». Водночас Короленко оживив Полтаву, запалив її своєю невичерпною духовною енергією, продемонструвавши поєднання інтелігентності, шляхетності, людського такту з безкомпромісністю, непоступливістю правдошукача й народного оборонця.
— Власне, за царату він виступав одним із перших правозахисників.
— Саме так! Опікувався національними меншинами (мултанськими вотяками, євреями), викривав і ганьбив чорносотенські погроми 1905—1907 років, винуватців «сорочинської трагедії», боронив українських селян, дбав про інтелігенцію, розвиток освіти, мови, культури, бібліотечної справи, преси, друку в Україні. Після жовтневого перевороту, в час громадянського розбрату турбувався про безпритульних дітей. Тільки завдяки його активному втручанню було врятовано від розстрілу сотні вчителів Полтавщини та сусідніх областей, заарештованих під час більшовицьких «націоналістично-буржуазних чисток» після повалення УНР. Кожен скривджений знаходив у ньому заступника. Після Котляревського саме Короленко був визнаний найпочеснішим громадянином Полтави.
— Володимире Олександровичу! У 1903 році в Полтаві було відкрито пам’ятник Котляревському. Це була зовсім непересічна подія.
— Безумовно! Тоді українська інтелігенція довела передовсім собі і переконливо продемонструвала всьому апарату соціально-національного гноблення України, що має доволі снаги і мудрості, щоб згуртуватися, подолати дрібні політично-амбіційні суперечності й соборно виступити за відродження нації, народу, держави України. Народні пожертвування, невідступні кількарічні клопотання організаторів зрештою увінчалися перемогою: скромно й гідно піднісся над українською землею бюст творця невмирущої «Енеїди», мудрої «сміховини», в якій письменник накреслив шлях до поставання українського Риму — через відродження знівеченої імперією народної душі.
— Нині, майже через сто літ, в нашому місті має постати ще один пам’ятник — Короленкові, це — ваша ідея, звернена до громадськості краю, місцевої влади.
— Спорудження і відкриття пам’ятника Короленкові, високообдарованому майстру художнього слова, наставнику цілого покоління письменників і водночас людині виняткової скромності і простоти — справа нашої честі, наш обов’язок, який виконати маємо всією громадою і від щирого серця. Вже на терені вільної України він стане символом гуманістичного суспільства, оберегом конституційного ладу в нашій державі, рупором тих неперехідних цінностей, які мусимо сповідувати передусім: суспільної злагоди, міжнаціонального взаємосприяння, піднесення вартості людського життя, державного опікування гуманітарною аурою нації. Маємо ще й підняти з руїн будинок літнього відпочинку родини Короленків у с. Хатки Шишацького району. Тут своє слово береться сказати і влада, і приватники, і наш університет. Вірю, що знайдуться й інші меценати, не байдужі до народних інтересів. Оживити цього свідка Короленкових болючих розмислів, пристрасних пошуків істини, творчих злетів, перетворити його в музей-меморіал, зробити доступним для шанувальників визначного діяча культури — віддати належне прекрасній Людині. Завдяки їй провінційна Полтава стала духовною столицею самодержавної Росії, а згодом і України, Пам’ятаймо: людська велич — це велич душі, великодушність, добра справа, зроблена безкорисливо, в ім’я нашого спільного поступу. Поспішаймо творити добро!
Вів розмову Григорій ГРИНЬ.
Полтавська область.