Так вважає Михайло Поплавський, народний депутат України, заступник голови Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України. На його думку, Україні вкрай потрібна комплексна національна програма гуманітарної політики, у центрі якої — концепція розвитку національної культури.
Інноваційна модель розвитку соціально-культурної сфери є необхідною умовою розв’язання соціальних, економічних, політичних і духовних проблем у державі.
— Михайле Михайловичу, запитання до вас як до заступника голови Комітету з питань культури і духовності. Що, на ваш погляд, є першочерговим завданням у діяльності цього комітету?
— Є два головні напрями дії. Перший — прийняття Кодексу законів про культуру, які створять правове поле для розвитку національної культури. Другий напрям — відродження культурного життя нації. Вважаю, що Україні нині конче потрібна комплексна національна програма гуманітарної політики, у центрі якої — концепція розвитку національної культури.
— Що, на вашу думку, має стати основою такої концепції?
— По-перше, розуміння культури як вихідного елементу існування нації, її самобутності і, якщо хочете, національної безпеки. По-друге, орієнтація на такі зміни в культурному житті, які є кардинальними, випереджальними, з довгочасним ефектом. По-третє, практичність і конкретика. Програма розвитку національної культури має стати програмою конкретних дій з конкретними термінами і персональною відповідальністю.
— Ті закони, про які ви говорили і які мають створити правове підгрунтя для функціонування національної культури, в чому їх загальна спрямованість, головна ідея? Чи є синтезуючі основи, які характеризують специфіку сучасної ситуації законотворення у сфері культури?
— На мій погляд, є дві особливості в нашому суспільстві. По-перше, певних явищ культурного життя в нашій країні донедавна не було, таких, наприклад, як шоу, модельний бізнес. Якщо на Заході законодавча база культури формувалася еволюційно, в міру поступових змін у культурному житті, то в нас культурна ситуація змінювалася швидко і кардинально, що потребувало оперативного реагування. Така оперативність давала змогу терміново закрити «палаючі проблеми», але тепер назріла потреба системного вирішення питання.
Друга особливість полягає в необхідності на законодавчому рівні зробити культуру незалежною від зміни віце-прем’єра, міністра культури чи іншого чиновника. Маємо створити такі економічні, соціальні, правові механізми підтримки національної культури, які працюватимуть в «автоматичному» режимі і забезпечуватимуть довготривалий ринково-демократичний ефект в її функціонуванні і розвитку. Законотворення повинно грунтуватися на об’єктивному науковому аналізі й моделюванні соціально-культурних процесів. Не випадково нині у світі дуже швидко розвиваються такі науки, як культурологія, соціологія, економіка культури, бо вони мають не тільки теоретичне, а й прикладне, практичне значення.
— У нашій державі багато економічних, соціальних проблем, проблем у медицині, освіті, військовій галузі, які треба вирішувати і які відсувають проблеми культури на другий план. Культуру, як і раніше, фінансують за остаточним принципом. Це —економічні реалії. Який підхід до розв’язання проблем культури, на вашу думку, треба застосувати відповідно до цих реалій?
— Питання полягає у тому, що саме ми розуміємо під культурою і що саме треба фінансувати. За умов, коли в бюджеті мало грошей, природно, що кожна галузь намагається «вибити» для себе більше за рахунок інших. Вважаю, це не державний підхід — забрати гроші, наприклад, у військових і віддати їх працівникам культури. Повинна бути інша стратегія відповідно до наших економічних реалій, а тому мова йде про необхідність вибудування виваженої, науково обгрунтованої державної концепції культурної політики. Гучні мистецькі акції, які виснажують бюджет і не сприяють позитивним змінам у житті суспільства, — це не є культурною політикою, і я проти такої культурної політики.
Культуру не можна розглядати у відриві від економіки, політики, соціальних проблем. «Залишкове» ставлення до культури грунтується на кількох ілюзіях, міфах. Є, наприклад, міф про культуру як про щось нематеріальне, абстрактне, в результаті чого її зводять до діяльності «установ культури» — філармоній, театрів, клубів, виставок, музеїв, бібліотек. Це породжує міф про неприбутковість і затратність сфери культури. Звідси логіка: спочатку налагодимо справи в економіці і тоді вже дійдемо до культури. От вам ще один міф. Але це дуже вузьке розуміння культури, я вже не кажу, що є не тільки «духовна», а й «матеріальна» культура. Рівень, стиль життя, моделі відносин (економічних, політичних, правових) — усе це складові культури суспільства.
Сучасні наукові дослідження дуже переконливо показують, що всі процеси в суспільстві, зокрема економічні, мають культурну мотивацію і є складовими «культурної екології». Тому економіка в Америці не така, як в Японії, і не така, як в Україні, є американська, японська, французька, турецька й інші економічні моделі. Можна навести багато прикладів, коли ми запозичали певні «економічні зразки» на Заході, а в нас вони не тільки не приживалися, а й давали протилежний ефект. Це є культурна проблема, і тут ми кажемо про ментальність та національну економіку. Культура — активна форма всіх відносин людей і соціальних груп у суспільстві, «мотор» змін у суспільному житті.
— Які, на ваш погляд, мають бути застосовані механізми культурної політики? З чого починати реформування культури?
— Треба передовсім провести інвентаризацію ресурсної бази культури — її економічний, кадровий, інформаційний, матеріально-технічний ресурси. Така інвентаризація дасть можливість визначити резерви, невикористані потенціали культури. З урахуванням цього, на основі аналізу світового досвіду, ринково-демократичних підходів, нових принципів, засад управління визначити культурні пріоритети, ті напрями розвитку культури, які дадуть ефект і власне в культурному, і в економічному сенсі.
— Які культурні пріоритети, на вашу думку, мають бути і що саме треба фінансувати?
— Фінансування повинно бути обгрунтованим, конкретних культурних програм, з обчисленим економічним ефектом. Це насамперед культурні й освітні програми для дітей та молоді, програми культурного будівництва на селі, інформатизації культури, підтримки обдарованої молоді в галузі мистецтва, науково-технічної творчості, програми розвитку внутрішнього туризму, будівництва екологічно чистих зон відпочинку, рекреації, парків. Головне те (і це принципово), що програми треба позбавити декларативності, вони повинні бути конкретними і мати науково обгрунтований культурний ефект, — тільки в цьому разі їх можна фінансувати. Результати мають бути прозорими, з обгрунтуванням кожної затраченої копійки.
На мій погляд, слід застосовувати гнучку систему фінансування з таких джерел: державний, регіональний і місцевий бюджети, благодійні внески різних організацій, юридичних і фізичних осіб, кошти від господарювання, звільнені від обов’язкових платежів. І розробити такі нормативи бюджетних асигнувань, де враховувати не один, а кілька показників: кількість жителів, інфраструктуру, географічне розташування, демографію, історико-культурний потенціал. Є економічні реалії, які треба сприймати як факт і на основі яких вибудовувати моделі інтеграції культури і економіки.
— З огляду на вашу діяльність у складі Комітету з питань культури і духовності, а також те, що ви, будучи ректором Національного університету культури і мистецтв, багато сил і енергії віддали вищій освіті, таке запитання: яке місце проблеми освіти посідають у контексті культурної політики, про яку ви казали, і в якому напрямі взагалі повинна розвиватися національна освіта? В чому ви бачите завдання сучасної освіти і стратегії її розвитку?
— Освіта і культура дуже тісно пов’язані, адже, з одного боку, освіта долучає людину до культурних цінностей, а з другого — є складовою культурного життя нації. Наше основне завдання — виховання національної інтелектуальної еліти, яка буде спроможна утвердити Україну у світовому економічному, політичному, культурному просторі як сильну, незалежну, економічно розвинену державу. Ми живемо в інформаційному суспільстві і мусимо діяти в руслі інформаційної стратегії освіти. Це означає: мобільність, швидка реакція на потреби суспільства, орієнтація на проблеми завтрашнього дня.
— Яким, на вашу думку, повинен бути випускник нового покоління і які проблеми у зв’язку з цим стоять перед вищою освітою?
— В інформаційному суспільстві фахівець уже не той, хто раз у житті навчився щось робити; фахівець — це людина, здатна засвоювати знання, обсяг яких щороку подвоюється. Тут постає, наприклад, проблема п’ятирічної підготовки спеціаліста, адже ті знання, які студент засвоїв на першому курсі, застаріють, коли він буде на п’ятому. Є проблема перепідготовки кадрів. Потрібна докорінна трансформація освітянської практики. Хочу підкреслити: не косметичний ремонт, а запровадження принципово нових підходів і моделей. Гадаю, треба кардинально змінювати й форми освітянської практики, бо форма — річ консервативна, яка стримує втілення нового змісту.
— Що робиться для цього в Національному університеті культури і мистецтв?
— У Київському національному університеті культури і мистецтв ми постійно ведемо пошук у цьому напрямі і вже готові запропонувати державі нові підходи. Університет культури сьогодні — це потужна освітня корпорація, але ми бачимо перспективи його розвитку також як інформаційної, віртуальної освітньої корпорації.
Людям потрібна зведена інформація з усього світу у зручний їм час, інформація, яка оновлюється щодня. Фізична природа взаємодії замінюється віртуальною у всіх ланках життя, сучасний бізнес розвивається саме як віртуальний бізнес. Ділові й навчальні операції здобувають форму інформаційних потоків у глобальній мережі, і на це треба робити ставку в наданні освітніх послуг. Заклад освіти має бути штурманом у морі інформації, а це принципово інша модель освіти, яку ми запроваджуємо в університеті культури і мистецтв. Ввели нові дисципліни, які формують у студентів навички менеджменту знань, зробили ставку на роботу студента в віртуальних мультимедіацентрах університету, де студенти вчаться самостійно шукати й обробляти інформацію, навчаються віртуального менеджменту і бізнесу.
— У зв’язку з цим у вас немає проблеми кадрів? Не таїна, що багато викладачів ще далекі від комп’ютерних технологій.
— Це, зрозуміло, змінює підходи і до кадрової політики в галузі освіти. Ми живемо в епоху, коли підлітки — користувачі Інтернету освіченіші в інформаційних технологіях, ніж професори, середній вік яких 50 років. Розв’язання кадрової проблеми вбачаємо у співпраці різних поколінь викладачів, в омолодженні викладацького складу, у ставці на молоде покоління, яке здатне приймати нові, сміливі рішення, бачить можливості й механізми розв’язання нестандартних ситуацій, яке адаптованіше до реалій сучасного життя.
— Як ви гадаєте, зростатиме конкуренція між навчальними закладами?
— Здорова конкуренція — умова підвищення якості освіти. Студенти обирають той вуз, який найкраще проявив себе на освітньому ринку з точки зору освітніх послуг, професорсько-викладацького складу, інформаційного і побутового сервісу. Освітні послуги мають бути надзвичайно якісними, забезпечувати студентові максимум можливостей для розвитку і самореалізації. Ті освітні заклади, які не встигають за темпами життя, які не в змозі витримати вимоги часу і бути в постійному пошуку, виходять з гри, просто перестають існувати як суб’єкти освітнього ринку. Гадаю, так і має бути. Стратегія розвитку національної освіти полягає в її інформатизації, спрямованості на потреби суспільства завтрашнього дня і на потреби кожної конкретної особистості, подоланні стереотипів мислення і пошуку принципово нових рішень. Тільки за таких умов ми зможемо готувати фахівців нового покоління, здатних діяти в умовах інформаційного суспільства, коли не освіта на все життя, а освіта протягом усього життя стає об’єктивною потребою й умовою прогресу суспільства.
