Виступаючи на минулорічних ювілейних торжествах, Президент України Леонід Кучма заявив: протягом наступного десятиріччя питання вступу нашої держави до Євросоюзу має постати в практичній площині. Отже, має відбутися коли й не історичне возз’єднання з Європою «де-юре» (тобто власне вступ до ЄС), то вже точно «де-факто». Звісно, через набуття державою загальновідомих ознак європейськості: демократії, верховенства права, вільної від олігархів ринкової економіки, виразно проєвропейської зовнішньої політики тощо. Минув рік. Чи наблизилися ми до заповітної мрії?

Відступати нікуди — позаду Москва

Запитання, треба сказати, для України традиційно неприємне, особливо в переддень урочистих промов. Тим більше нинішніх: для нашої держави рік, що минув, був важкий. Події 11 вересня 2001-го поставили питання цивілізаційного вибору (або Європа — або Росія) особливо гостро, і, образно кажучи, відступати Києву далі нікуди — позаду Москва. Потреба спільної боротьби з тероризмом вивели відносини між Росією та західними країнами на якісно новий рівень, і колись золота геополітична українська карта остаточно перетворилася на простий папірець. Захід з готовністю заплющив очі на ситуацію в Чечні, на очевидний процес звуження громадянських прав і свобод в Росії, на тамтешню ситуацію із свободою слова, а щодо України... Тут зіграли свою роль ще й цілком зрозуміле розчарування українськими «реформами» і відсутність видимих перспектив виправлення ситуації.

Отже, розвинута й благополучна частина світу, до якої ми начебто прагнемо приєднатися, відчутно байдужіє до жовто-блакитної «неньки». І минулого вересня перед Києвом постало нагальне завдання: знайти якісь нові аргументи на користь підтримки Заходом євроінтеграційних амбіцій нашої держави. Чим відповіла Україна?

Спільна ностальгія

На жаль, жодних ознак європейськості за перший рік окресленої Президентом «десятирічки» українська зовнішня політика не виказала. Дивна травнева декларація про бажання вступити до НАТО була більше схожа на панічний крок відчаю, аніж на серйозний зовнішньополітичний демарш. Водночас набагато природнішими для нинішньої української влади були кроки в російському напрямку. Дедалі відчутніший крен у бік Москви надав і так вочевидь декоративним українським євродеклараціям геть комічного забарвлення. Україна інтенсивно втягується в «підмосковське» Євразійське економічне товариство, водночас справа йде до втрати Києвом контролю над своєю газотранспортною мережею. І все це, завважте, відбувається значно швидше, аніж, скажімо, процес визначення україно-російського кордону, не кажучи вже про його демаркцію — абсолютно необхідну умову повноцінної євроінтеграції України. Наші державні мужі, голосно кажучи про бажання вступити до ЄС і НАТО, тихенько помовчували — куди ж подіти з Криму Чорноморський флот РФ? А часом україно-російське «взаєморозуміння» було взагалі схоже на спільну ностальгію за радянсько-імперськими часами. Скажімо, російські й українські урядовці взялися узгоджувати підручники з історії, а наш Кабмін розпочав підготовку до святкування 350-річчя «возз’єднання» України з Росією — події, що призвела до кількасотрічної ізоляції нашої країни від Європи. Мабуть, як генеральну репетицію у вересні той самий уряд має відзначити ще й 85-річчя з дня народження Щербицького — добросовісного намісника Москви в Україні і протеже Брежнєва, людини, відповідальної за репресії проти українських патріотів і за нищення української мови.

Що ж відбувається? Враження таке, що українська влада геть не замислюється над тим, який вигляд мають ті чи інші її кроки крізь призму офіційно проголошеної євроінтеграційної мети, як вони можуть бути сприйняті в Європі. З другого боку, такий «хохлізм» має цілком закономірний відгук у Москві: МЗС Росії береться вказувати — реабілітувати нам воїнів УПА чи ні, московський мер Лужков, вочевидь знущаючись, називає Крим російським регіоном, а посол РФ Черномирдін якось грізно повчав народних депутатів: «У мене немає слів від обурення у зв’язку з тим, що відбувається у Верховній Раді. Так можна дожити до того, що не просто ображати Президента, а цілу країну, народ. І де? У Верховній Раді? Це неприпустимо!».

Що ж, зверхнє ставлення до нашої влади (а отже, і до України загалом) з боку Москви цілком адекватне діям самої влади. Втім, можливо, така поросійщеність української зовнішньої політики просто входила до сценарію широко розрекламованого Року України в Росії? То краще б відкрили для наших тамтешніх співвітчизників українські школи або започаткували бодай одну українську газету. На жаль, цим наші дипломати не переймаються.

Лише язик до Брюсселя не доведе

Можливо, за рік, що минув, Україна досягла чогось такого на європейському напрямку, що могло б нівелювати всі вищезгадані виразно «неєвроінтеграційні» подвиги? Прикро, але не досягла. Найвидатнішим здобутком офіційного Києва була тут геть несподівана (насамперед для самого Києва) заява німецького канцлера Герхарда Шрьодера про те, що Бонн підтримує ідею надання Україні асоційованого членства в ЄС. Зробив він це в листопаді минулого року, під час україно-німецьких консультацій. Невідомо, що підштовхнуло канцлера до такого кроку — чи то чарка горілки, привселюдно випита з нашим Президентом, чи то архіви Баха, щедро подаровані українською стороною, чи то гарне місце, відведене під будівництво нового німецького посольства... Проте це, власне, вже неважливо: ні сам Євросоюз, ні хтось з інших західних лідерів жодної солідарності з німецьким канцлером поки що не виявив. Та й самі німці цю заяву, образно кажучи, тиражувати не схильні. А от у квітні міністри закордонних справ країн — членів ЄС вирішили подумати над наданням Україні (а також схожим на неї Молдові й Білорусі) статусу «особливих сусідів». Цим, власне, ЄС нині й переймається, залишаючи поза увагою українські прохання про асоційоване членство та визнання України державою з ринковою економікою. Одне слово, не скоро ще нашому Президентові святкувати свій день народження у товаристві Ширака, Блера чи Шрьодера.

То чим же можна козирнути в переддень ювілею, чим довести просування держави в напрямку євроінтеграції? Пропонується на вибір: чесністю й відкритістю влади і покращенням її іміджу в Європі та світі, розвитком демократії, ринковими перетвореннями, розквітом свободи слова... Воістину, з такого списку вибирати важко; за звітний, так би мовити, період з усім цим були проблеми. Згадується інцидент зі збитим над Чорним морем російським пасажирським літаком — «чесність і відкритість» нашої найвищої влади вразила тоді весь світ. Львівська катастрофа спричинила в західній пресі град публікацій, лейтмотивом яких було: українська влада довела державу «до ручки». Щодо демократії, то можна цілком довіряти висновкам міжнародної організації «Фрідом хаус» («ГУ» за 17 серпня), а також, звичайно, власним спостереженням: адже всі ми мали задоволення стежити за передвиборним процесом. А в економіці, за даними Центру антикризових явищ, спостерігається тенденція до істотного відпливу іноземних інвестицій (за перший квартал цього року вони скоротилися вдвічі). Фахівці цього центру, всупереч радісним урядовим звітам, також застерігають: темпи зростання реального ВВП давно, ще із середини 2001-го, скорочуються. Не дивно, що Україна, за підрахунками Світового банку та Нюрнберзького інституту з вивчення ринку, є однією з найбідніших у Європі за доходами на душу населення...

Та оскільки при владі в нас досі перебувають прихильники ленінських принципів, то, можливо, не все так погано. В тому сенсі, що ще більшовики полюбляли комбінацію «крок назад — два кроки вперед». Рік «назад» уже минув. Тепер або будуть два вперед, або при владі у нас — не справжні ленінці, а такі, що під них добре маскуються. У будь-якому разі слід пам’ятати, що коли язик (читай, порожні обіцянки й декларації) до Києва, тобто до влади, нинішніх «вождів нації» і привів, то до Брюсселя не доведе напевне.