На перевалі машини загальмували. Всі пасажири і проводжаючі замахали хустинками — на прощання. А коли делегація рушила знову, з вікна авто замаяв наш рідний український прапор, подарований гостям міською радою разом з прапором міста — для табору, до якого звозять пожертви у далекому німецькому місті Вісбаден.

Ми проводжали Марію фон Павельц-Вольф та її колег із товариства «Вісбаден—Шірштайн—Кам’янець-Подільський», котрих уже давно вважаємо кам’янчанами. І, як пожартували на прийомі, навіть включили до списків під час перепису населення.

Ще до народження незалежної України вони, вболіваючи за розвиток колишньої республіки Союзу в демократичному напрямі, почали підтримувати перші ростки підприємництва, подарувавши обладнання для початку справи майже двом десяткам підприємців, сприяли розвитку громадських організацій, доставили 27 транспортів гуманітарної допомоги, започаткували благодійну їдальню, аптеку, бібліотеку німецької літератури, допомогли в облаштуванні притулку для одиноких літніх людей меблями, сантехнікою, посудом, будівельними матеріалами. Підставили плече під час капітального ремонту дитячого туберкульозного санаторію, організували справжній рух молоді, що вивчає іноземну мову в мовному середовищі Німеччини... Усе це — в Кам’янці-Подільському. Щодо нього у Марії мрія — перетворити це місто на таке, яким воно було колись і яким його шанувала Європа.

На лацкані піджака гості — знак «Честь і шана», дуже схожий на орден Слави — найвища нагорода у Кам’янці-Подільському. Тут звуть цю жінку просто: Марія. Для багатьох її ім’я стало оберегом, символом віри в те, що Україна здолає шлях до Європи.

Товариство Марії — асоційований член Українсько-німецького форуму, об’єднання організацій, чия благодійна праця скерована на Україну. Останній з’їзд, звіти керівників показали, що жодна організація не має такого широкого спектра діяльності, як це коло вісбаденських благодійників.

— Це мій сенс життя, — зізнається, пояснюючи свою місію, Марія.

Вона — звичайна вчителька, вже пенсіонерка, високо вшанована в Німеччині керівниками держави за свою благодійну працю, і, на жаль, ніяк не відзначена українською владою (крім нагороди Кам’янця-Подільського).

— Коли Німеччина піднімалася з руїн після другої світової війни, північна Європа робила для нас те, що ми тепер прагнемо робити для України, — продовжує Марія. — Моїй родині стала рідною людиною шведка Барбара Клулі. Ми і нині друзі, вона приїздила подивитися, як працює в Кам’янці ланцюгова реакція доброти. Маю велику моральну втіху від того, що люди вже не чекають допомоги з простягнутою рукою, а самі проявляють ініціативу. Особливо жінки, які вміють злагоджено працювати разом. Таких знаю в центрі «Надія», в нашому партнерському товаристві, яке очолює моя колега, теж вчителька-пенсіонерка Раїса Павлюкович. Ця скромна жінка — начальник «штабу», що забезпечує безперебійні благодійні акції упродовж року, роботу недержавної служби соціального захисту.

Якщо треба щось почати чи відбудувати — власна ініціатива є найважливішою. Кам’янчани на неї не бідні. Ось підприємцю Мирославу Мошаку ми привезли два старі друкарські верстати. З цього почалася його міні-друкарня, а нині він надав 19 робочих місць безробітним. У Петра Савельяна після отримання обладнання для перукарні та препаратів, подарованих фірмою «Велла» через наше товариство, справи пішли вгору і тепер він планує відкрити ще один салон. Мені приємно, що його заклад носить ім’я «Пані Марія». До речі, підприємства, підтримані нами, сприяють благодійній праці товариства в Кам’янці.

Маріїн дім у Вісбадені з горіхом під скляним дахом, у якому гостювали десятки кам’янчан, тепер має іншого господаря — генерального секретаря землі Гессен. Уже три роки Павельци (вся родина, навіть 90-річна мати Марії бували у Кам’янці з вантажами) мешкають у рідному Потсдамі. Керівництво організацією Марія здійснює завдяки сучасним засобам комунікації. Але й вони б давали збій, якби не надійні люди — новий керівник транспортної служби Вольфганг Кессельс, дружини керівників великих підприємств Доріс Енгель та Інгрід Лаукс. Нинішнього літа вони теж побували у Кам’янці, щоб знайти точки дотику з місцевим бізнесом.

— Наші старання — для залучення інвестицій в Україну з Німеччини. У Кам’янці вже є успішне спільне підприємство «Преттль-кабель-Україна». Перешкодою для наших інвесторів є ваші ненадійні основи.

Уже шостий рік зміни у Кам’янці відстежує кінокамера члена товариства Шарлотти Кнут з Вісбаденського телебачення. Її виставка-звіт на батьківщині була найкращою агітацією для жертводавців. Адже доводиться і справді просити гроші. Це роблять навіть на вулицях, щоб відправити транспорт в Україну. Особливо, коли він важкий. Понад три сотні лікарняних ліжок — то був один із найдорожчих. Один гуманітарний вантаж уже доставив «Преттль-кабель».

Німці хочуть бачити, на що йде чи як працює те, що вони привозять. Не тому, що не довіряють тим, хто розподіляє вантаж на місці, а з властивим їм прагненням доводити все до кінця.

Ми побачили, що за наші кошти дитячий притулок придбав ванну, холодильник, пральну машину, плиту, магнітофон, інше. Так само — дитсадок № 8. І, на жаль, не побачили, яку користь принесли швейні машинки, передані двом підприємцям та в інтернат для учнівської майстерні. Людям не дуже подобається ревізія. Але ми знаємо, що в Україні навколо гуманітарної допомоги ще дуже багато бруду та суперечок. Цього ніхто з нас не розуміє, бо коли наша держава була в становищі України, такого не було.

Великим загоном волонтерів збагатилися обидва товариства за рахунок молоді, яка хоче вчитися в Німеччині. Тепер Марія працює над втіленням нової ідеї — семінару для жінок-підприємців Кам’янця. Місто вже знайшло для цього приміщення.

Ця жінка своїм господарськими оком помічає все, що можна виправити, і відверта в своїх оцінках. Її дивує, чому в Кам’янці, сусідньому Хотині, містах для туризму, так мало рекламних щитів, які закликали б гостей. Їй боляче дивитися, коли у зливу в місті неможливо пройти, не намочивши ноги по коліна, і вона пропонує налагодити контакти з підприємством водостічних та каналізаційних труб, господаря якого добре знає. Їй незрозуміло, чому кордон буває закритий по кілька годин навіть для допомоги, якщо жодного разу не було претензій до якості чи вмісту вантажів. Їй соромно, що німцям більше потрібна підтримка бідняків в Україні, ніж самій українській владі.

Буває, вона вдається до «охоронної грамоти» — листа звернення Президента України до прикордонників, коли виникають труднощі при перетині кордону. А до чого вдатися, щоб спростити механізм визнання Кабміном гуманітарного вантажу гуманітарним, скоротити час розмитнення, потреби охороняти його до роздавання силами жінок із Раїсиного товариства. Свого часу діяла програма адресної допомоги, що зміцнювало контакти «родина—родині», додавало оптимізму людям, але таку практику було скасовано українськими законодавцями без урахування думки громадян та благодійників.

Марія розповідає про свою нещодавню зустріч із політиком, якого поважає, — Віктором Ющенком. Її погляди близькі до його позицій. І вона вірить, що українцям під силу вести дивовижний корабель з ім’ям Україна незворотним шляхом демократії. Тому жертвує себе всю на олтар народу, якому її співвітчизники багато в чому зобов’язані і в якому бачить бажання «самому навчитися ловити рибу».