Ранок того дня не віщував нічого незвичайного тридцятирічному прапорщикові Сергію Гриню. Як звичайно, з ночі він зібрався в дорогу, до Києва. От уже декілька місяців, з моменту призначення до столиці, ранок нового робочого тижня починався в нього о третій годині, коли, сівши за кермо своєї «сімки», він їхав на службу, щоб повернутися до родини в рідне село Терни Сумської області через тиждень, а то й два. Чотири з половиною години за кермом, майже 380 кілометрів шляху відділяли отчий поріг від службових турбот, яких у старшого автомобільного техніка автороти завжди більш ніж досить. Багато чого можна передумати, поки їдеш порожнім ранковим шосе, багато чого згадати. Але Сергій на довгу дорогу не скаржився, бо майже все життя, після строкової служби в армії, зв’язаний із нею та автомобільною технікою. І тільки строкова особняком — був армійським сапером. А потім — п’ять років служби в пожежній частині водієм, два роки ним же, але вже за контрактом, у частині МНС у сусідніх Ромнах, відкіля вирішив поступати й одержав блискучі рекомендації в містечко Мерефу на Харківщині, в школу прапорщиків. І ось тепер Київ, де він нині на відповідальній посаді в загоні забезпечення центрального апарату міністерства.

...Ранкове сонце яскраво світило з-за спини, незабаром уже й виїзд на ширшу трасу — за мостом, через кілька хвилин Пирятин і шосе Харків—Київ, де можна додати швидкості, не те, що зараз. Тим часом, ближче до мосту через Удай, дорога ставала дедалі гіршою. Було помітно, що за вихідні тут почали давно назрілий ремонт. Сергій усе-таки вирішив продовжити шлях, скинувши швидкість. Ось уже якась сотня метрів віддаляла його від мосту, який, очевидно, розширюватимуть, для чого й призначалася вся ота дорожня техніка, скупчена віддалік, коло вагончика сторожа. Виблискуючи в сонячних променях, зустрічний автомобіль швидко наближався до мосту, біля котрого робітниками, напевне, в темний час доби та поспіхом, була вивантажена приблизно машина асфальту. Його застигла маса наполовину перекривала в’їзд на міст.

Зосередившись на дорозі, Сергій не дивився на іномарку. Як раптом різкий рух попереду привернув його увагу, змусивши зупинитися. Зненацька, немов за помахом чарівника, перед мостом іномарка різко злетіла нагору і, зробивши кульбіт, гримнулася дахом на мосту, просунувшись за інерцією майже третину його довжини, і, вдарившись об відбійник тротуару, завмерла на боку. Кілька секунд Сергій сидів у машині, не вірячи своїм очам. «Як у кіно», — подумав він. Із заціпеніння його вивів звук працюючого мотора власної машини. Діяти потрібно було негайно. Він заглушив мотор і кинувся до нещасливої «беемвешки», що безпомічно завмерла на мосту. Мозок свердлила думка: як це могло статися?

Крізь лобове скло він побачив, що всередині хтось є, потім почув неясний шум і слабкий стогін. Кинув погляд на днище. Від удару цілком знесло піддон картера двигуна. Запах бензину і тихе булькання з боку бензобака нагадали йому про необхідність діяти швидко. Ставши на півметровий відбійник, він обережно піднявся на іномарку. Заглянув усередину через порожні бічні вікна. Чоловік і жінка намагалися встати. Спробував відчинити за ручки по черзі обоє дверей. Чи то заклинило замок, чи то самі двері. Вирішив потягнути сильніше. Схопився руками за раму вікна, вперся міцніше ногами та щосили потягнув. Є! З мерзенним скреготом двері відчинилися.

...Як перебинтував жінку, він нині собі уявляє слабо. Обидва пасажири не були пристебнуті ременями. У водія, що, за його словами, через сліпуче сонце просто не побачив купу асфальту на шляху машини, було сильно розбите обличчя, але він міг пересуватися самостійно і від пропозиції поїхати в лікарню на «Жигулях» Сергія постійно відмовлявся. Втім, інші ознаки свідчили про струс мозку. У жінки, що на момент аварії, мабуть, спала на передньому сидінні, обличчя, принаймні більша його частина, просто було відсутнє. Щоб якось закрити рану, довелося пожертвувати чистою футболкою. Дуже ймовірні були також перелом ребер, ушкодження внутрішніх органів. Обережно поклавши потерпілу в салон своєї машини, Сергій повіз її до Пирятинської лікарні. Немов у маренні, жінка щохвилини питала про свою сумочку — «там... документи...»

Передаючи в приймальному покої потерпілу лікарям, Сергій попросив викликати на місце аварії патруль ДАІ. Коротко описавши подію та місце, він знов сів за кермо. Під’їжджаючи до нещасливого моста, побачив міліціонерів, «швидку», викликану співробітниками ДАІ для водія. Як з’ясувалося, знак, що попереджує про ремонт дороги на цій ділянці, був відсутній з боку під’їзду Сергія. Найпевніше, його вкрали мисливці за кольоровими металами. А водій БМВ — житель Черкаської області — «свого» знака просто не помітив. Засліплений сонцем, на швидкості «так десь кілометрів 50... не більше» (останнє твердження викликало стримані коментарі бувалих у бувальцях інспекторів) він налетів на перешкоду. Тим часом лікарі «швидкої» його госпіталізували. Давши пояснення, Сергій заквапився в дорогу. Його чекали на службі, а спізнюватися він не звик.

...Через тиждень, дорогою до рідних, він заїхав у лікарню поцікавитися станом потерпілих. Йому розповіли, що обох відправили до обласної клініки за місцем проживання, їхньому життю вже ніщо не загрожує, але на пасажирку очікує тривале лікування. Медсестра передала слова лікаря, сказані після стабілізації стану жінки, з яких випливало, що зволікання із допомогою запросто могло коштувати їй життя. А скільки б вони пробули заблоковані в авто рано-вранці на дорозі, що ремонтується, сказати важко...

Наша розмова із Сергієм відбулася незабаром після того, як на ім’я командира частини надійшов лист із відділення ДАІ Пирятинського райвідділу МВС України, в якому коротенько було викладено обставини тієї ранкової події і висловлено подяку прапорщику Гриню і його командирові — за виховання високих моральних якостей у своїх підлеглих.

Сергій Гринь не бачить нічого дивного у своєму вчинку. Про себе розповідає дуже неохоче, зазначивши, що в його долі немає нічого незвичайного. Хіба що Віктор Ющенко родом із сусіднього села, а рідне село Терни прославив оперний співак Анатолій Мокренко. Знаючи, що в прапорщика підростає п’ятирічна донечка, я відверто поцікавився, чи думав він про те, що могло статися, якби бензин усе-таки спалахнув, коли він виліз на машину.

— А як потім жити, усвідомлюючи, що міг допомогти, але нічого не зробив для того? — щиро здивувався він.