Усе залишимо мрійникам

Сьогодні 76-й день народження композитора Володимира Верменича.

На зустріч ішла з переконанням: пам’ять поколінь несправедлива, знаменитих попередників вона диференціює за незбагненними законами. «Ці пісні продовжують співати, а отже, вони живуть, а отже, живий і композитор», — спростував мій песимізм Олег Горський на початку нашої розмови про Володимира Верменича. До завідувача редакції ТВО «Промінь» мене привела логіка: В. Верменич колись мав тут бувати. Не помилилася.

— Перший мій спогад про Володимира Миколайовича пов’язаний з моїм навчанням у Київському державному музучилищі імені Глієра. Я вчився за класом віолончелі, грав у камерному оркестрі. Переважно класичний репертуар. Однак часом доводилося акомпанувати й популярним виконавцям. Саме тоді на мене величезне враження справила пісня «Чорнобривці» Володимира Верменича на вірші Миколи Сингаївського. У нашому супроводі пісню виконувала Людмила Мацнєва, студентка училища. Ми записали пісню для радіо. Згодом я подивився: відомий запис «Чорнобривців» у виконанні народного артиста України Костянтина Огнєвого було зроблено пізніше. Отже, Л. Мацнєву можна вважати чи не першою виконавицею цієї пісні... Тоді я був доволі далекий від пісень, — усе-таки академічна школа, — та все одно відчув теплоту, проникливість, особливе чуття мелодії, що властиве далеко не всім композиторам. І вже потім, коли працював на радіо, познайомився з Володимиром Миколайовичем особисто. Що про нього можна сказати?.. Ось є в нього пісня «Неспокій». То це — саме той стан, що в ньому завжди перебував 

В. Верменич. Його завжди все цікавило, він постійно за когось і за щось вболівав. Зокрема — за пісні колег. Він любив розпитувати молодих авторів: «А яка ваша думка?». Він ніколи не відмовляв в інтерв’ю, був людиною доброю, контактною. В ефірі говорив гарною українською у своїй неспокійній манері.

Мій співрозмовник Олег Горський недарма зачепив тему контактності та душевної теплоти. У Володимира Верменича відкритість і творчий неспокій перепліталися з його глибинною ліричною сутністю. До речі, 

В. Верменич був уродженцем Полтавщини (село Бориси), а отже, з дитинства в ньому жили український мелос і слово.

На мою провокацію, мовляв, чи не залишився В. Верменич композитором однієї пісні, Олег Горський відпасував заперечливими аргументами:

— «Чорнобривці», звісно, найвідоміші. Але сама тема материнства в українській пісенній традиції завжди була святою. У нього було чимало інших гарних пісень: «Іду я росами», «Я мрію про море», «Лечу в Донеччину мою», «На калині мене мати колихала», «Світанок», «Вечірній Київ», «Бірюса»... І ще, до речі, знаєте чому роман В. Верменича з піснями склався? Його дуже поважали поети. Він писав на вірші Г. Бойка, Д. Луценка, В. Сосюри, Л. Забашти, М. Сома, М. Подоляна, Л. Костенко і багатьох інших. У нього мало російськомовних творів, але є й «Пісня» на слова Р. Гамзатова.

Свідомо не розпитувала досвідченого радійника про останні роки Верменича. Проте початкова думка про несправедливість пам’яті навіяла й іншу тему. В. Верменич залишив цей світ 1986 року. Тобто він належав до митців старого державного устрою. Чи можна вважати його стовпом того ладу? Ні та ще раз ні. Так, були в його доробку «Кантата про Леніна» і пісні про партію. Однак уявіть собі час, коли українська лірична пісня з неабияким тертям пробиває собі дорогу. Коли все тенденційне потім, врешті-решт, іде в небуття. А «Чорнобривці» залишаються.

До слова, кажуть, у Верменича був приємний баритон, і він інколи виступав разом з дружиною-бандуристкою. В радіоархівах є й такі записи.

— Володимир Миколайович спочатку закінчив консерваторію як диригент-хоровик, а потім — як композитор, — продовжує мій консультант. — В його доробку є і серйозні речі, зокрема вокально-симфонічна поема. Та ми запам’ятали його як композитора-лірика, який знаходив мелодику, що не могла не відгукнутися в серцях.

На моє запитання — а чи був він такий уже затребуваний? — співрозмовник сказав: «Так, був». Тоді припустила: якщо помер В. Верменич ще нестарим, може, його, веселуна для всіх, таємно мучило закономірне невдоволення. Не жарт, заслуженого діяча мистецтв республіки він отримав лише у 1976-му, за десять років до смерті (щоправда, тоді звання так легко не давалися)... Може, в тому багатошаровому торті композиторів — більш та менш визнаних — його серце краяли думки стосовно другоплановості?..

Дещо наївно провадити психологічні досліди, якщо ніколи не бачив людини. Зрештою, Олег Горський мене заспокоїв: у В. Верменича була своя ніша. Він творив, коли підросло яскраве покоління молодих композиторів, та й старші ще не зійшли зі «сцени», видаючи шлягери (тоді їх так ще не називали) один за одним. Проте його музика — це наш кращий український ліричний пісенний доробок. Отакої! Він і тепер має свого споживача — мрійника. До того ж пісні В. Верменича вирізнялися глибиною, цікавим гармонійним зіставленням: він не писав, як тепер ведеться, у три акорди. Шукав родзинку, яка була б у кожній пісні. Яка давала б підставу казати: це написав Верменич!

У матеріалі «Не мала жінка клопоту» («Голос України» № 131 за 23.07.02) неправильно вказана посада винної особи. «Нею виявилась заступниця завідуючої одним з відділів управління праці та соціального захисту населення, а не управління пенсійного фонду, як зазначалося в публікації». Про це повідомило Управління МВС України у Хмельницькій області.