Точнішого, чеснішого й жорстокішого фільму про сучасну Україну ще не було. Тут вона вся нинішня — з її фальшивим усвідомленням самої себе, з хаотичною розбудовою держави, з постійним парадом самопародій.
Цей фільм зняв Юрій Іллєнко.
Фільм зветься «Молитва за гетьмана Мазепу».
Найдивовижніше, що всі (хто й не бачив) накинулись на фільм як на історичний і всерйоз докоряють Іллєнку за «копирсання в минулому». Міністр культури Росії навіть не рекомендував російському прокату показувати картину. Чи не був це тонкий хід міністра: якщо не рекомендовано — значить, обов’язково подивляться і побачать Україну без жодних прикрас, такою, як є?
Може, я перебільшую політичну хитрість міністра. Та в будь-якому разі оцінка фільму як просто історичного не допоможе, а навіть заважатиме його зрозуміти. Бо якщо це й історія — то історія нашої сучасності.
Озирніться навколо себе після Іллєнкового фільму і спитайте себе: чи ви бачите щось інше, ніж вам було показано в кіно?
Якщо спресувати перші враження й переказати цей, майже тригодинний, фільм трьома фразами, то вийде ось що. Уявіть собі шокуючі кадри побоїща на Софійському майдані під час похорону патріарха Володимира влітку 1995-го, коли наша міліція топтала наш державний прапор. Уявіть також телекадри київського березневого побоїща 2001-го року. А тепер уявіть, що все оце, весь цей жах і ганьба нації — знімалося як художнє кіно в декораціях майдану Незалежності, з усіма отими рюшечками, позолоченими янголятами, кіньми й мамаями!
Оце і є фільм Іллєнка. Декорації тут здаються надто нав’язливими, аж поки не збагнеш: вони являють собою всю декоративність нашого сучасного існування, де все картонне, фанерне, несправжнє, але пишне. Це світ наших псевдоуявлень про себе, свою культуру, свою історію й свої перспективи (й навіть про наш «європейський вектор»: Мазепа європеєць, бо в кальсонах!). У фільмі перед нами — країна урочистих пародій. Країна-шоу-балаган. Країна, що не вміє сприймати себе всерйоз. Навіть спальня Мазепи — це щось таке, де неможливо нормально жити, бо скрізь стирчать муляжі й макети якихось символів! Коли у фільмі горить і обливається кров’ю Батурин — нам не шкода, бо надто явна тут бутафорія, саме та, яку ми будуємо і яку не любимо. В самому сюжеті фільму (посмертний діалог царя Петра й гетьмана Мазепи) є щось від нашої традиційної здатності бути розумними заднім умом і приймати доленосні рішення заднім числом. Все у фанерному вертепі Іллєнкового фільму таке знайоме нам, ніби не кіно дивимось, а гуляємо від бутафорських Золотих воріт та Михайлівського собору до Хрещатика, а там ось-ось з’являться високопоставлені особи та зарубіжні гості й кому-небудь подарують дерев’яну булаву!
Сам Іллєнко каже, що це таки фільм «про історію».
Але де тут історія в геніальному епізоді Полтавської битви, де Петро й Мазепа бесідують за грандіозним столом з наїдками-напитками, а навколо братва б’ється на смерть за доступ до столу і за право впасти мордою в салат! Ні, це не історія. Це вам нічого не скаже про Полтавську битву — зате багато скаже про нашу епоху пишних презентацій та фуршетів. І якби Іллєнко вставив сюди парад танків на Хрещатику в День незалежності —танки не виглядали б зайвими...
Зрештою, фільм історичний мав би реставрувати, умовно кажучи, реалії минулої культури. А тут нам показано ту культуру, яка є. Ах, який розкішний московський акцент у фільмі, у всіх, окрім хіба Леся Сердюка та Богдана Ступки! Навіть король Карл ХІІ чомусь із тим акцентом! Або ось: що вам нагадує дивна сцена страти Кочубея? Місце страти оточують чудові мальви, отам і рубають голову блазневі-Кочубею. Що це, звідки? А не треба далеко ходити: це майже копія нашого телешоу «Диканька» з Якубовичем! І коли голову Кочубея піднімають над мальвами, так і ждеш, що вона скаже: «Приз — в студію!!!»
От де, люде, наша слава, як висловився Шевченко.
Кілька літ тому казали: от аби Іллєнко зняв кіно про Роксолану! А він його зняв — у фільмі, про який іде мова. Там є короткий епізод: кочівники ведуть українських полонянок на продаж до гарему. Женуть їх випаленим степом, знаходять річечку, тут дівчат роздягають і дбайливо оббризкують водою — так, як це тепер роблять на базарах з трояндами, щоб не пов’яли. Чудова деталь. Але це не історія — це гірка поезія нинішніх базарів і нинішніх роксолан.
Кажуть: у фільмі бридко показано царя Петра. Але сподобається публіці, вона давно (і не Іллєнком) привчена таке любити. Ось Петро витягає з могили мумію Мазепи — і торжествує, вказуючи на напівзасохлий гріховний член гетьмана: «Ага, не стоит!!!» Цю фразу захоплено повторюватиме вся Росія, та й пів-України за нею вслід, бо це звучить не менш афористично, аніж «мочить в сортире!»
До речі, у фільмі не лише Петро, а й Мазепа не святий. Богдан Ступка дуже розумний актор, він збагнув, що в цьому трагіфарсі не варто всерйоз прикидатися персонажем нашого просвітянського підручника з історії. Він навіть не Мазепа — він геніальний бурсак-лицедій, котрий зображає гетьмана. Тому фраза «Рятуймося — бо тверезієм!» — можливо, найдостовірніша фраза Мазепи у цьому фільмі, бо це фраза Ступки-бурсака, а не Мазепи.
Все одно кажуть: у цьому фільмі Іллєнко помстився Петру і Росії за Мазепу. Він справді помстився. Але не Петру і не Росії. І не за Мазепу.
Він тут помстився своєму часові — за себе й за своє покоління. Є ще й таке враження від цього фільму: Іллєнко, котрий сам причетний до створення українського поетичного кіно 60-х років, — він же сам те кіно у нас на очах і руйнує. Бо те кіно дало йому світову славу — а потім те кіно «закрили». А тепер знову стало «можна». Але найкращі роки втрачено. Тому, хоч і «можна» — вже неможливо.
Це як у Гоголя — страшна помста. Як у Тараса Бульби: я тебе породив, я тебе і вб’ю.
Іллєнко цим фільмом ніби каже: я вам зараз покажу, що лишилося від нашого великого кінематографа, від нашої великої культури та від нас із вами. Тому в «Молитві...» поезія — як тільки вона з’являється —майже одразу пародіюється, вивертається навиворіт. Все, що раніше вважалося «красиво» або «серйозно», стає догори дригом. Подивіться епізод з конституцією, котру Пилип Орлик ніби передає нам — розмиті кадри тут чимось нагадують перехід Куравльова з Яковлєвим крізь стіну в епоху Івана Грозного у знаменитій комедії Гайдая...
Фільм примушує згадати оповідь про те, як німецький офіцер, вказуючи на «Герніку», запитав у Пікассо: «Це ви зробили?» А Пікассо відповів: «Ні, це зробили ви!»
Їй-Богу, не рекомендувати цей фільм до показу мали б не росіяни, а якесь наше Міністерство цнотливості, дбаючи про імідж держави, про нашу позолочену Руїну! Але й тут Росія нас випередила.
... А ключ до фільму — Гоголь.
Картину названо «Молитва». Та якщо це молитва, то молитва бурсака Хоми Брута з повісті «Вій», з третьої ночі — коли вже ніщо не рятує, бо з усіх кутків вилізла всяка нечисть і кинулась на Хому.
Отже, Ступка — грішний філософ Хома Брут. А Панночка-відьма — Кочубеїха (Людмила Єфіменко). Коли дивитися так (а не з «історичної точки зору»), то все у фільмі стає на свої місця.
Чому Мазепа у фільмі сивий? А тому що мертвий. Хома Брут після третьої ночі теж був мертвий. І весь сивий.
Якщо навіть сам Іллєнко (вслід за своїми критиками й хулителями) думає про це інакше, то, мабуть, кінорежисер Іллєнко — геніальний, а Іллєнко-кінокритик — не кращий за більшість інших кінокритиків.
...Здається, ніхто з критиків не помітив у фільмі одного епізоду, що являє собою справді чисту Молитву.
Це там, де діти співають над Мазепою його ж таки пісню «Ой, горе тій чайці...» Співають урочисто, серйозно, зворушливо, без постмодерністських прибамбасів. А один хлопчик-співак — він малий і, мабуть, звик триматися за татову руку, а тут нема татової руки, і йому страшно перед кінокамерою — і хлопчик тримається за свої штани, і камера Іллєнка-оператора невідривно-уважно й довго фіксує цей маленький кулачок, стиснутий з усіх сил.
Йому страшно в цьому зруйнованому світі, але він співає! Тут є надія. Можливо. Хочеться. Щоб була.