У Польщі про нього складають легенди і вважають за національного героя. У себе на батьківщині Микола Казин позбавлений шани й уваги. Жив тихо і скромно: у шахтарському Стаханові на Луганщині і пішов з життя, так і не отримавши належної подяки за свою працю в тилу ворога за часів Великої Вітчизняної війни.
Микола Олексійович Казин — це полковник Калиновський, командир розвідувально-диверсійної групи «Валька», яка була сформована НКДБ України в 1944 році і діяла у районі окупованого фашистами Кракова. Той самий Калиновський, за голову якого гестапо оголосило винагороду в 50 тисяч рейхсмарок та 20 гектарів землі. Той Калиновський, якого Вихор назвав легендарним.
Десантуватися в районі Кракова групі «Валька» довелося наосліп — без посадкових вогнів та багаття. Викидання пройшло не зовсім вдало. Група залишила літак за сотню кілометрів від зазначеного району, до того ж не пощастило радистці Наталці Київській. Під час приземлення вона зламала ногу. Згодом з’ясувалася ще одна неприємність: не зміг десантуватися командир Калиновський. Перед самим стрибком у нього мимовільно розкрився парашут і якби не реакція штурмана, то сталося б непоправне.
Про те, як діяла група в тилу ворога, можна судити лише з одного документа — подання до нагородження Миколи Казина орденом Вітчизняної війни І ступеня:
«З серпня 1944-го по лютий 1945 року перебував у тилу противника на території Польщі. За цей час спецзагоном «Валька» в районі м. Кракова підірвано і спалено 51 міст, пущено під укіс 21 ешелон з військовою технікою, боєприпасами і живою силою противника. При цьому знищено та пошкоджено 17 паровозів, 116 вагонів і платформ, 24 танки, 35 автомашин; убито й поранено більш як 400 німецьких солдатів і офіцерів, зокрема й командира полку. Виведено з ладу військовий завод «Бердта» у районі м. Сосновиця, що виробляв боєприпаси. Знищено широкомовну німецьку радіостанцію в
м. Андрухове. Розкрито дві резидентури, які було закинуто німцями у листопаді 1944 р. на територію Грузії у складі восьми агентів.
...Спецзагін «Валька» здобув низку цінних військово-розвідувальних даних, про які було інформовано командування 1-го, 2-го і 3-го Українських фронтів».
За такі подвиги Микола Казин мав би носити звання Героя Радянського Союзу. Але цьому заважала одна дуже серйозна обставина.
Погубив рядок: «знищив партійний документ»
Казин почав війну в званні підполковника, але війна почалася для нього задовго до 22 червня 1941 року. Микола Олексійович розповів свою історію бойовому товаришу Євгену Березняку, відомому за художнім фільмом як Вихор. Останній зафіксував її в своїй книжці «Операція «Голос». Ось як вона звучить.
«...Чекіст Микола Казин провадив власну таємну, а від цього ще небезпечнішу війну проти резидентури німецької і румунської розвідок у Чернівецькій області. У серпні 1941 року в районі Пирятина, де корпус, у якому полковник Казин служив заступником комкору по тилу, вів тяжкі оборонні бої. Поряд розірвалася міна... Прийшов до тями у Лохвиці, в німецькому шпиталі для військовополонених. Серед медперсоналу, який складався також з військовополонених, знайшлася знайома. Вона й виходила. Разом утекли. Пробилися до Кам’янця-Подільського. Рани ще довго давалися взнаки. Тільки в 43-му вдалося перетнути лінію фронту. Явився до свого колишнього начальства. Розповів усе, як було. Поталанило, повірили. Не тільки повірили, а й одразу (як зрадів цьому!) послали у самісіньке пекло: знову опинився у ворожому тилу, але нині вже командиром розвідгрупи».
Потрапивши в оточення, поранений підполковник Казин знищив усі свої документи, у тому числі й партійний квиток. Це відіграло в його долі фатальну роль. Рядок «знищив партійний документ» спричинив сумніви щодо його патріотизму. У висновку від 30 травня 1945 року, що був в архівній особистій справі Калиновского — колишнього заступника начальника КРО УНКДБ по Чернігівській області майора Казина Миколи Олексійовича, йдеться:
«...Ураховуючи, що Казин, потрапивши в оточення... до розташування частин Червоної Армії виходити не став і, проживаючи на окупованій території, підривну роботу на користь Радянської влади не провадив, а також обставини арешту Казина кримінальною міліцією, його звільнення та виклик у жандармерію вельми сумнівні та перевірці не підлягають, пропонував би: колишнього заст. начальника КРО УНКДБ по Чернігівській області майора держбезпеки Казина Миколу Олексійовича як такого, що не викликає довіри, з органів КДБ звільнити зовсім». Висновок зроблений старшим слідчим особливої інспекції ОК НКДБ УРСР старшим лейтенантом ДБ Лисенко, узгоджений із заступником начальника особливої інспекції Ковальовим та затверджено заступником наркому держбезпеки УРСР з кадрів підполковником ДБ Ступицьким.
У 1948 році Микола Казин письмово звернувся до МДБ УРСР з проханням представити до урядових нагород бійців групи «Валька». Але й у цьому йому відмовили. «Справді. Ви особисто і група Ваших товаришів, — відповів йому майор Карлинський, — були представлені у квітні 1945 року до урядових нагород... Матеріали направлено до Москви, однак наказу не було.
Гадаємо, що наше подання не пройшло. Товаришам з Вашої групи варто повідомити, що подання... не пройшло і писати з цього питання будь-куди марно». Тільки після декількох публікацій у радянській пресі про подвиг розвідників групи «Валька» Казина було нагороджено орденом Вітчизняної війни. До того ж сталося це через двадцять років після війни. Чи нагороджено інших членів групи, яка стала загоном, що налічував до 70 осіб, плюс польські патріоти — невідомо.
Климов про Казина...
Ветеран загонів спеціального призначення КДБ СРСР, підполковник запасу луганчанин Сергій Климов зібрав чимало матеріалів про життя Миколи Казина. Климов працює в архівах, листується з бойовими товаришами Миколи Олексійовича. 26 червня 1991 року в Стаханові вдалося зібрати членів групи Калиновського. На зустріч приїхав і Євген Степанович Березняк — Вихор. Сергію Климову вдалося записати його спогади про Казина.
— Фашистська пропаганда не раз інформувала про «черговий розгром банди Калиновського». Однак мости й далі злітали в повітря, ешелони з живою силою і технікою йшли під укіс. Так званий ажурний міст (135 метрів) на річці Скава мав велике значення для військових перевезень на Східний фронт. І наші, і польські диверсійні групи давно придивлялися до цього об’єкта, але нічого не виходило — міст надто ретельно охоронявся. А Калиновський його підірвав напередодні 1945 року. Так би мовити, «з Новим роком, панове окупанти!» Потім поширилися чутки про загибель командира «Вальки».
1964 року разом зі своїми бойовими друзями я вперше після війни опинився у Кракові, але нічого не міг розповісти полякам про долю полковника Калиновського. Адже про нього у Польщі писали як про національного героя. Намагалися його розшукати.
Ще раз я зустрівся з легендарним Калиновським заочно. У жовтні 1970 року «Ізвестия» надрукували статтю «Мости Миколи Казина». Так через 26 років я дізнався, що Калиновський, він же Казин Микола Олексійович, живий, працює в Кадіївці (Стаханові) на Луганщині. Написав йому листа і отримав відповідь.
Зустрілися ми в Києві, у генеральному консульстві ПНР, де групі радянських ветеранів-розвідників вручали польські нагороди. Обнялися, поцілувалися, згадали. Розмовляли довго. Саме тоді я й дізнався правду про післявоєнне життя командира розвідувально-диверсійного загону «Валька».
...Звільнений із органів, Казин лише тільки з одним документом, який засвідчував, що він був командиром загону, приїхав до Кадієвки. Тут на той час були його дружина і дочка, які вважали, до речі, що Микола Олексійович загинув. Пішов працювати на шахту прохідником, навчався у гірничому технікумі. Коли не вистачало грошей — працював на товарній станції — розвантажував вагони. Жив дуже скромно, не випинався і нічого не просив. Помер на 81-му році життя.
Сергій Климов з товаришами домагаються, аби пам’ять Миколи Казина було увічнено. Йдеться про встановлення у місті Стаханові пам’ятника легендарному полковнику Калиновському...
