Пригадую, як батько в колі друзів (і своїх, а потім уже і моїх) часто розповідав одну історії. Тоді він служив на невеликому острові на річці Амур на прикордонній заставі. Морози були люті, і траплялося, що по льоду через річку до них приходили уссурійські тигри...
Одного разу тато одержав повідомлення з ділянки від старшого наряду:
— Тут тигр...
— Тигр? Якщо почне проявляти агресію, стріляйте! — скомандував батько, забувши, що тигра до Червоної книги занесено. А з другого боку — життя солдатів важливіше. — Ми зараз приїдемо.
— Він уже 20 хвилин сидить і нічого не робить, просто дивиться й усе! Але страшно.
Батько повідомив командування і з тривожною групою сів до машини. Через деякий час вони були на місці. Справді! Сидить собі звір, не ворушиться. Тільки не тигр, а тигриця, тому що за деревами тигренята ховаються.
— Товаришу старший лейтенанте, — сказав сержант із місцевих. — Це в лісі їсти вже нічого, от вона тигренят і привела, щоб віддати.
— А нам вони навіщо? — здивувався батько.
Знову зв’язався з командуванням. За старшого того дня був майор-начпрод, дуже мудра й спокійна людина. Вислухав він усе й замислився. Ну не брати ж тигренят, насправді. Стріляти в тигрицю теж не можна: голод привів, та й шкода звіра.
— От що, старлею, ти давай до мене їдь, до складу, чекатиму тебе, — сказав майор.
На складі він якийсь час щось шукав, а потім вручив моєму батькові... половину мороженої корови.
— Тримай, тигриці кинеш. Тільки дивися там, обережніше.
Сказати легко, от тільки зробити як? Туша важка, сніг глибокий. Удвох із сержантом, закинувши автомати за спину, потягли тушу до тигриці, строго наказавши старшому наряду дивитися уважно й стріляти у разі чого. Тигриця сиділа не ворушачись, тільки очима жовтими зиркала. Підтягли м’ясо й відійшли. Тоді тигриця поважно піднялася, понюхала, що принесли, зубами цап — і в ліс.
Через декілька днів батько йшов перевіряти пости. Ніч, зорі сяють, як гарно! Подивився на цю красу й вирішив покурити. Чиркнув сірником — та так і завмер: у темряві біля забору сиділа тигриця. Та сама.
«Занадто близько, пістолет дістати не встигну», — подумав. Тигриця встала, безшумно підійшла до нього. «Ну все, ось вона, смерть», — промайнуло в голові. І от диво! Звір ткнув мордою в руку, прямісінько як кішка у нас вдома, хвостом обласкав і так само безшумно зник. З тих пір батько впевнений, що звірі часом бувають набагато благороднішими за людей...
Надіслав Андрій СТЕПАНЧЕНКО.
Хмельницька область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
