Завтра — День захисника України і свято Покрови Пресвятої Богородиці 

 

Дату народження захисників незалежної держави обрано з огляду на історичні традиції вшанування українського козацтва та визвольних рухів. Цей день православні та греко-католики присвячують святкуванню Покрови Пресвятої Богородиці, яка тісно пов’язана з ідеєю захисту від ворогів.


Поєднання цих двох свят дає велику духовну допомогу нашому війську. Якби не російська агресія на сході України, цього могло б і не бути, вважає отець Микола. Він, як і багато інших військових священиків (капеланів) Української православної церкви Київського патріархату, нещодавно повернувся із зони АТО, де був на ротації у 1-му дивізіоні гаубичної артилерії 28-ї гірсько-піхотної бригади. Звідси на згадку привіз стяг підрозділу з його гаслом «Потом артилерія рятує кров піхоти!» та побажаннями «прихожан» своєї військової парафії.

 

Отець Микола з Черкащини за благословенням Господнім та направленням Синоду УПЦ КП поїхав до Луганської області, де розташовані українські сили, підтримати дух наших бійців. Каже: зустріли добре, виділили намет, у якому й влаштував капличку.


— З якими проблемами до вас зверталися найчастіше? — запитую його.


— Як би хто не вірив у Бога, але кожен хоче вижити в бою. Я дарував бійцям молитвослови, іконки, хрестики. Вони переписували молитви, потім вкладали їх як обереги до своїх документів.
Воякам були потрібні духовний захист і підтримка. За часткової мобілізації до армійських лав було призвано багато мирних громадян. Вони не готові до війни, не готові вбивати і бути вбитими. Так, ці чоловіки готові захищати свої родини, свою землю, проте вмирати — ні.


Щоб якось пом’якшити цей дисонанс, потрібні молитва, розмова, увага, каже отець Микола. Проте чимало було ситуацій, коли священику доводилося наставляти людей на путь істини: «Той з дівчиною посварився та у петлю мало не поліз. Той друга у бою втратив і себе за це картав — пиячити почав»...


А ще отець Микола виконував роль політрука (хоча це порівняння йому не подобається). Розповідав своїм «парафіянам» у військовій формі про події, що відбуваються у країні, у зовнішній політиці тощо. У війську не вистачає інформації, тому доводилося бути і політінформатором, хоча до віри це не відноситься.


Декому треба було виговоритися. Під час таких сповідей священик просто слухав.


— Я навчився там дивитися людині в очі. У мирному житті у своїй парафії я цього не робив, — зізнається співрозмовник. — Інколи це переконливіше за слова.


— Які настрої серед військових?


— Бойові. Доки перемир’я, в яке, до речі, там не вірять, «цивільні» хлопці вчаться у досвідчених військових. Добре розуміють — без цього не перемогти. Проте паніки і песимізму немає.


— Наскільки віра і війна сумісні? Адже одна із заповідей каже «Не вбий», — запитую співрозмовника.


Він тяжко зітхає....


— Є точка зору церкви — воїнство повинно служити народові, — каже отець Микола. — Ісус не виступав проти війська. Після того як я побував в армії, зрозумів: церква і військо — абсолютно різні інституції. Військовий капелан може бути у структурі війська, проте виконувати завдання церкви. Бо завдання армії — воювати, а для цього треба об’єднати воїнів і навчити їх військової справи. А завдання церкви — врятувати людину, не дозволивши їй порушити правило «Не вбий». І це дві протилежні ідеології. Це наша церква трактує так: українське військо захищає православну віру.


— Хіба московська церква проповідує іншу концепцію?


— Так. Вони придумали для себе побудову «руського міру» — благословляють навіть ракети, зброю на вбивство. До того ж російська церква закликає до смирення. А церква Київського патріархату говорить про те, що нам треба захищати свою віру, свій народ. Від вбивства, від нав’язування іншої думки. У нас із Московським патріархатом віра одна — православна. Але ми не будуємо «руський мір», у якому людина є гвинтиком у державній системі і має молитися на царя-батюшку. У їхніх церквах навіть ікони Путіна з’явилися... Тобто відбувається заміна Бога...


Наша церква навпаки вважає людину головною, яка має свободу вибору. Каже: отримавши від Бога благословення, ти маєш право бути вільним у своєму житті, у своєму виборі.

 

На знімку: отець Роман (Сумська область), отець Богдан (Тернопільська область) та отець Микола (Черкаська область) із прапором на території Михайлівського Золотоверхого монастиря.

 

Військові священики із Львівщини. Праворуч — отець Андрій з медаллю «20 років ВДВ». Нещодавно повернувся з 80-ї аеромобільної бригади 3-го батальйону. Літургії, сповіді, причастя проводив не лише на базі підрозділу, а й на блокпостах передової. Доводилося займатися й культмасовою роботою (організовувати літературні та пісенні вечори) і образотворчим мистецтвом. Він намалював ціле полотно (1,5х1,5м) парадного шеврона ВДВ: парашут, літаки і гасло «Ніхто, крім нас», — і ще дописав «З нами Бог!». За все це десантники віддячили отцю Андрію медаллю.

 

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.