Київська міська клінічна лікарня №8 — найбільша в столиці. Перших пацієнтів вона прийняла в 1989-му, і відтоді щорічно в ній лікується майже 30 тисяч осіб. Примітно, що всі 27 років клініку очолює Анатолій Пілецький, під керівництвом якого вона, до речі, і була побудована. За весь цей час він виріс у доктора медичних наук, професора, заслуженого лікаря України, став лауреатом Національної медичної премії, автором численних монографій і національних підручників. Висококваліфікований керівник, хороший менеджер — він зумів створити колектив-команду, перетворити лікарню на один із найкращих у місті лікувальних закладів. Тому нам видалося досить цікавим поспілкуватися з головлікарем про те, що відбувається нині у вітчизняній охороні здоров’я.

— Анатолію Михайловичу, уже не один рік наші державні мужі від охорони здоров’я — в пошуку нової її моделі з метою реформування медичної служби країни. Як їхні прожекти сприймаються тими, хто безпосередньо очолює лікувальні заклади на місцях, кому щодня доводиться мати справу з хворими, у кого найбільше болить голова через відсутність ліків, грошей на утримання у клініках пацієнтів? Зокрема, вами?
— Увесь світ визнав: найкраща, найідеальніша й найоптимальніша система побудови медицини — розроблена досить давно в Інституті імені Семашка. Насамперед, для людей. Але для держави, звичайно, дорога. За минулі кілька десятиліть систему перекручували різні реформатори новими неспроможними ідеями, надбудовами, перебудовами... Система Бісмарка, яку зараз щосили пропагують, малодоступна для нашого населення. Свого часу великий учений і практик зі світовим авторитетом Пирогов визначив три етапи допомоги — перша медична, лікарська й спеціалізована. Як, наприклад, реалізувалося його бачення в період підйому радянської охорони здоров’я? Головним медиком у середньостатистичному селі був фельдшер-акушер. За Пироговим саме він і забезпечував першу медичну допомогу. Фельдшер міг, і може зараз, виміряти тиск у людини, що звернулася до нього по допомогу, визначити, є в неї гостра патологія чи ні, ухвалити рішення, як чинити далі. Підготувати фельдшера дешевше, ніж лікаря, він краще адаптований до сільського життя. Тобто турбота про здоров’я мешканців сіл має бути покладена на фельдшерсько-акушерські пункти — ФАПи, які дуже потрібні. А от лікарська допомога повинна бути на рівні району й надаватися в повному обсязі. У райлікарнях концентруються діагностична й лікувальна техніка, різнопрофільні кадри, є потік хворих. А спеціальна допомога — це область, великі міста. І таку етапність у нашій охороні здоров’я потрібно зберегти.
— Із селами зрозуміло. А як у великих містах, а тим більше в столиці?
— Один із київських голів вирішив, що в місті потрібно побудувати 100 амбулаторій. А чому не 120, 150 або навпаки — 50? Так, вони можуть бути на віддалених масивах, де немає поліклінік. А якщо до найближчої з них можна доїхати на громадському транспорті за 20—30 хвилин, навіщо потрібна амбулаторія. Це ж дорого — платити за приміщення, тепло, електроенергію. Це устаткування, яке напевно використовуватиметься не дуже раціонально.
— Але ж міські амбулаторії ніби покликані стати місцем дислокації сімейних лікарів.
— Я 40 років у медицині і ще не зустрічав сімейного лікаря, який був би одночасно й терапевтом, і педіатром, і гінекологом. Такого «багатоверстатника» потрібно готувати 10 і більше років. До слова, сімейні лікарі були в нас усе життя. Це дільничні терапевти, педіатри, гінекологи.
— Тобто, з вашого погляду, реформа в охороні здоров’я не потрібна?
— Потрібна. Але з розумом. По-перше, де пакет відповідних законів? А то на старе законодавство вже не орієнтуємося, а нового ще немає. По-друге, коли я отримував другу освіту — ВООЗівську, нам показували, що у всіх країнах, де вдавалися до реформування медичної служби, на це в бюджеті закладали кошти. Ми ж, з одного боку, здійснюємо якісь віртуальні реформи, а з другого — зовсім без грошей, і хочемо, щоб було краще. Але ж навіть поміняти табличку або вивіску безплатно не вийде. Реформа без стратегії й без грошей — шлях у нікуди. Хто прораховував, моделював, хоча б орієнтовно прогнозував, на який кінцевий результат ми вийдемо? До всього іншого, медицину ніби розділили: поліклініки залишилися в районах, а стаціонари перевели на міське фінансування. Виходить — дві республіки. І представникам однієї практично байдуже, що робиться в другій. А хворі — між ними. Кожен новий міністр, а вони змінюються часто, прагне створити видимість новизни. А все краще вже було, краща модель відома всім. Словом, тимчасові керівники, і ніякої відповідальності ніхто не несе. Повна відсутність стратегії: яка буде реформа, яка модель, який кінцевий результат. Як наслідок, ми руйнуємо в нашій медицині те, що ще працювало, і водночас нічого нового не створюємо.
— Ну чому ж, є, наприклад, рішення реконструювати деякі лікувальні заклади, перепрофілювати їх.
— На жаль, це з тієї само опери. За моїм переконанням, ефективніше наявні гроші вкласти не в перебудовування наявних лікарень, а в створення нехай однієї, але нової, ліжок на 500, обладнавши її найсучаснішою технікою. Та й хоспісів, які дуже потрібні, у нас немає. А ними може бути низка існуючих лікарень. Медицина — дуже консервативна галузь, від стану якої безпосередньо залежить здоров’я, а часто — і життя людей. Повторюся: щоб її змінити, треба для початку підготувати всі необхідні законодавчі акти, розробити нормальну модель, усе прорахувати, навчити менеджерів і фахівців, а тільки потім впроваджувати. Так, це час. Але поспіх стане удвічі дорожче. Адже зрозуміло, що для створення, скажімо, закладів інтенсивної медичної допомоги потрібні чималі гроші й висококваліфіковані кадри. Припустимо, підготовку останніх ми зараз замовимо. Очевидно, що їхньою основою стануть нинішні чотири- і п’ятикурсники медичних ВНЗ, яких випустять через два-три роки. Але є ще обов’язкові два роки інтернатури. Далі: лікар, який працювати в «інтенсивці», повинен мати хоча б першу категорію, а отже, потрібні п’ять років стажу. Виходить, реально необхідні фахівці можуть з’явитися років через сім. Треба враховувати і негативний соціальний чинник: професія медика перестала бути в нашій країні престижною — початкова зарплата 1800—2200 грн. зовсім не приваблює, а навіть відштовхує.
— Але ж час не чекає, проблем безліч.
— Щоб вижити в ситуації, що склалася, а крім того ще й поліпшити її, не потрібно винаходити велосипед. Вважаю, що найголовніша реформа сьогодні — зберегти те, що є. Лікувальні заклади оптимальніше просто відремонтувати, оновити технічне оснащення, адже наявне відпрацювало відведений нормативний термін тричі, а то й більше. І ще. Коли брати, наприклад, клініки, фінансування стаціонарного перебування в них хворих я б розділив на дві частини: лікування — за рахунок держави, харчування — за рахунок хворого.
— То вам, керівникам, незабаром і карти в руки: парламент прийме закон про автономізацію лікувальних закладів, і будь-які рішення ухвалюватимете самостійно. Та й про страхову медицину багато розмов.
— Є 49-та стаття Конституції, відповідно до якої кожен наш громадянин має право на безплатну медичну допомогу. Головлікарю її не обійти. Цілком очевидно, що безплатної медицини бути не може, вона коштує грошей. Треба визначитися, хто платитиме. Зараз у нас це має робити держава, але платить сам за себе хворий. Для того щоб лікар міг якісно лікувати, йому потрібні обладнання, лабораторія, операційна, стерилізаційна, рентген та інше. Між хворим та лікарем — безліч суміжних служб, які з повітря не харчуються. Але вони не фінансуються, і запасів уже немає. Нас закликають, щоб хворі робили добровільно-примусові внески. Але всі ми платимо податки, частина з яких повинна спрямовуватися на охорону здоров’я. У світі вважається: якщо медицина одержує менше 6% від ВВП, вона стоїть на місці й тихо руйнується. Наша одержує менш як 4%. Як наслідок, лікарні зараз фінансуються на 30% від нормативу. Нам треба погодувати хворого три рази на день за 8 грн., а вилікувати його — за 12 грн. по лікарських засобах. Про кошти на ремонт, відновлення устаткування, розвиток узагалі не йдеться.
Щодо страхової медицини, то панацеєю я її не вважаю. На неї потрібно було переходити в перші роки після проголошення незалежності України. Як це зробили в себе, зокрема, молдавани. Наш же поїзд уже пішов. В сфері автономізації теж є проблеми. Наша лікарня, наприклад, побудована за спеціальним проектом — вона величезна, 86 тис. кв. м. Плюс кваліфікація фахівців: колектив у нас — стабільний з відкриття лікарні, персонал досвідчений, більшість — вищої й першої категорії, є доктори й кандидати меднаук, наукові працівники кафедр. Відповідно й зарплатна стаття в нас нехай не дуже суттєво, але об’ємніша. Далі: не кожен завод має стільки служб, як лікарня. І всі вони повинні працювати для забезпечення життєдіяльності пацієнта. На рахунках, із яких за них потрібно платити, уже кілька років нулі. Зрозуміло, що всі ці моменти, усі витрати необхідно обов’язково брати до уваги при розрахунках тарифів на послуги. І тут маємо палицю на два кінці. З одного боку, занижувати розцінки, щоб залучити пацієнтів, за якими нібито повинні «ходити гроші», — отже, працювати собі на збиток і збанкрутіти. З другого — тарифи на надання медичної допомоги у великих лікарнях, звичайно, будуть вищими, ніж у середніх, а тим більше в невеликих. Цілком очевидно, що конкуренцію на ринку медичних послуг виграють останні: саме до них в умовах безгрошів’я, низьких зарплат і пенсій у країні, галопуючої інфляції підуть пацієнти. Бо їм буде не до високої якості лікування.
— А право розробляти розцінки планується надати самим медзакладам?
— При Міністерстві охорони здоров’я є спеціальні структури, які пропонують розробку розцінок на медпослуги. Якщо вони зроблять це для нас за всім нашим переліком, нам доведеться заплатити за цю роботу суму, що дорівнює трьом річним бюджетам лікарні. Тому розробити розцінки спробуємо самі. А можна ж зробити єдині тарифи на рівні міста хоча б на основні послуги, і для кожної конкретної лікарні з урахуванням її особливостей визначити окремі коефіцієнти. Тим паче що повністю автономними лікарні бути не можуть — це система міста. І до автономізації сьогодні, я переконаний, вона не готова.

Київ.

Довідка «Голосу України»

Київська міська клінічна лікарня №8 — багатопрофільний лікувальний заклад, що має в складі 17 клінічних відділень загальною потужністю 940 ліжок, міські алергологічний і гастроентерологічний центри. Лікарня є базовою клінікою семи кафедр Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика й однієї кафедри Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Тут працюють 200 лікарів і 500 середніх медпрацівників, 2 доктори й 12 кандидатів меднаук, 6 заслужених лікарів України. Щорічно в клініці проводиться понад 7 тис. хірургічних операцій.

 

 

Лікар алергологічного відділення Ольга Ярмолинська і завідувачка алергологічного відділення доктор медичних наук Лілія Романюк (праворуч) під час обходу.

 

 

В перев’язочній хірургічного відділення.

Фото Андрія Нестеренка.