Минає 97 років з часу проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР, коли мрія українського народу жити однією родиною на своїй землі в єдиній державі, не розділеній кордонами, не розшматованій сусідами, була так близько.

Тоді їй не судилося здійснитися. Потрібні були десятиліття, щоби наша держава здобула реальну незалежність. Цьогоріч їй виповниться чверть століття. І знову, як і 97 років тому, проходимо через випробування, аби зберегти суверенітет і цілісність держави. Як і тоді, гинуть кращі сини України. 


Якщо кажуть, що історія розвивається по спіралі, то які паралелі між цими двома подіями? Що зробити, щоби не повторити помилок минулого? Ось кілька думок з цього приводу.

 


Микола Лазарович, доктор політичних наук, професор Тернопільського національного економічного університету, дослідник діяльності українських січових стрільців, національно-визвольних змагань 1917—1921 років, голодомору 1932—1933 років. Торік добровільно пішов до війська, служив під Маріуполем, невдовзі має демобілізуватися:


— Агресія ззовні була основною причиною, що спонукала тодішніх керівників двох частин України думати про возз’єднання. Вони добре розуміли, що сила народу в його єдності. На жаль, це була паперова декларація. Селяни не мали бажання воювати, більшість із них думала відсидітися вдома, головне ж бо — земля. Створювалися окремі осередки боротьби, наприклад, під проводом Нестора Махна, але вони не могли переломити ситуацію. В результаті ми втратили державність. Плоди своєї нерішучості, позиції «моя хата скраю», продемонстрованої у 1917—1921 роках, селяни пожинали у 1932—1933 роках, коли їхні діти помирали з голоду. Хіба рідна держава допустила б таку ситуацію?


Що маємо нині? Коли одні добровільно йдуть захищати свою землю, інші ховаються від мобілізації. Вирушають не тільки на Захід, а й цілими колонами — до Московії, з якою воюємо. Питання соборності нині, як ніколи, актуальне. Потрібно зрозуміти, що нашим ворогам потрібний не якісь одна-дві області, а вся Україна. Не зуміємо відстояти — втратимо. Хоч я противник воєнних дій, вважаю, що проблеми слід вирішувати мирним шляхом.

Але щоб з державою рахувалися, вона має бути сильною. Ми необдумано позбавилися статусу ядерної держави. Схиляючи нас до цього, Європа переслідувала свої інтереси, Росія — свої, а нам слід було думати про себе. 


Федір Полянський, директор Держархіву Тернопільської області, кандидат історичних наук:


— На мою думку, кажучи про єдність народу, за основу треба брати антропологічні корені населення наших земель з часів Трипілля, культурну складову: мову, звичаї, побут, релігійні уявлення. Цей ланцюжок треба простежувати до наших часів. Українців нині багато у світі, практично всі вони намагаються зберегти свою ідентичність, незважаючи на те, де проживають: у США, Росії, Канаді, Іспанії... Потрібно розробити платформу єднання і солідарності українців із забезпеченням певних прав, в тому числі майнових. Так, як робить це Казахстан чи Польща. До нас щодня звертається 15—20 осіб, щоби знайти дані на підтвердження своїх польських коренів. Надалі вони виробляють карту поляка, що гарантує їм немалі права у Польщі.


Незважаючи на те, що нині ми переживаємо нелегкі часи, не можна відкладати питання про створення такої платформи, про те, щоб територія сучасної України стала моральним, духовним центром для всіх українців незалежно від місця проживання. 


Олег Герман, заслужений діяч мистецтв, поет, композитор:


— Я був учасником першого ланцюга Єдності 22 січня 1990 року. Як сьогодні, пам’ятаю той морозний вітряний день. Стояли вздовж львівської траси і міцно трималися за руки. З одного боку від мене — студент, з другого — незнайома жіночка. Всі ми тоді прагнули, щоб Україна нарешті стала незалежною. День Соборності в мене асоціюється з червоним і чорним кольорами. Як і тоді, у 1919-му, нині на білий сніг скапують краплини крові захисників держави. Але вірю, що проливається вона недарма, що пробудить таку енергетику у народу, що він не дозволить більше над собою знущатися. На думку приходять слова Андрея Шептицького: «Знаєш, як ненависть і війна руйнують душі, як страх вбиває волю. Жага влади губить живих, нищить віру». Хочеться вірити, що це не про нас, нинішніх. 


Галина Кухарук, студентка, навчається у Польщі:


— Мій батько з Хмельниччини, мама — з Тернопільщини. У їхніх паспортах — однакова назва сіл, хоч розділені вони Збручем. Бігали на побачення один до одного на міст через річку. Коли в дитинстві мене привозили на канікули до маминих батьків, слухала спогади прабабусі Єви. Вона розповідала, як вони у голодний 1933-й вдень збирали продукти по селу, прив’язували їх до плота, вночі подавали сигнал і спускали його за течією. На тому боці його ловили. Хоч було це небезпечно, на тому березі Збруча інколи лунали постріли, але люди йшли на це, аби врятуватися від голоду. Мій батько, коли жартома, а коли серйозно казав, що якби не ті плоти з провізією, чи з’явився би він на світ? А я думаю, що наші предки показали приклад того, як українці мають допомагати один одному. Після навчання обов’язково повернуся в Україну, хочу приносити користь тут, на своїй землі. Бачу, як тримаються купи поляки і трохи заздрю: нам би так!


До речі, 21 січня у Тернопільському архіві відкрилася документальна виставка «В єдності сила народу». Серед найцінніших експонатів — звернення до українського народу інформаційного бюро Армії УНР, відозва до народу ЗУНР, лист міністра ісповідань уряду УНР професора Івана Огієнка до філії Кременецького товариства «Просвіти» з його особистим підписом, оголошення про набір в Українське військо, оголошення про помилування дезертирів з нагоди Злуки українських земель, заява Олександра Хоменка, уродженця Лохвиці на Полтавщині, батька двох дітей, про вступ до армії УНР, його паспортна книжка. До слова, тернопільська поліція, а на той час вона була польською, зібрала на бійця велике досьє. Українські січові стрільці воювали на сході України, полтавські хлопці — на заході. Ми були розділені, але ми були єдині.

Тернопільська область.

 

 


На знімках: заява Олександра Хоменка про вступ до Армії УНР, паспортна книжка Олександра Хоменка.


Фото автора.