22 січня 1919 року — знаменна та визначальна дата в українській історії. Тоді у Києві, на синьо-жовтій Софійській площі, було проголошено договір про возз’єднання в соборну самостійну державу Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Тисячі людей, затамувавши подих, вслухалися у величні слова документа, що отримав назву «Акт Злуки»: «Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Уукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили й за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині український народ, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього трудового люду».
— В ідеї соборності українських земель, що у січні 1919 року набула державного статусу, глибоке історичне коріння, — каже письменниця, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Згадайте заклики до єднання Київської Русі, що прозвучали у «Слові о полку Ігоревім» чи пізніше, після поразки руських загонів у першій битві з монголо-татарами у 1223 році на ріці Калка. Тоді відсутність консолідації, роздробленість земель, бо «велика незгода була меж ними», обернулася катастрофою: загинуло багато князів зі своїми дружинами, і це відкрило орді шлях на Київ. Монгольська навала загальмувала розвиток Русі фактично на два з половиною століття.
— З новою силою ідея соборності постає у козацьку добу, — продовжує розмову історик і політолог Роман Матузко. — Видатний політик і державний діяч гетьман Петро Дорошенко (1627—1698), виступивши з концепцією «цілісності Отчизни», в умовах Руїни прагнув за всяку ціну об’єднати Лівобережжя і Правобережжя й звільнити етнічні землі від польського та московського панування, а отже, створити соборну незалежну Українську державу. Його естафету підхоплюють Іван Мазепа, Пилип Орлик, а у XІX столітті кирило-мефодіївські братчики, організатори Літературного товариства імені Тараса Шевченка, що виникло у Львові у 1873 р., (згодом було реорганізоване у Наукове товариство імені Тараса Шевченка), українська еліта. З кінця XІX ст. соборність стає головною ідеєю програм, маніфестів, ідеологічних декларацій українських політичних партій і рухів. На рубежі століть національним ідеалом є, як писав відомий громадський діяч Микола Міхновський, «одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу (у народних піснях «від Сяну до Дону») самостійна, вільна, демократична Україна».
— Акту Злуки, як завершальному етапу соборницького процесу, передувала низка важливих подій, — зазначає кандидат історичних наук Раїса Іванченко. — 22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада (УЦР) ухвалила ІV Універсал, яким проголошувалася самостійність Української Народної Республіки, а у жовтні того ж року у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка на західноукраїнських землях взяла владу у свої руки і проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття «творять цілісну українську територію». І вже у листопаді на політичній мапі з’являється Західноукраїнська Народна Республіка. Важливими елементами об’єднання були Буковинське віче у Чернівцях, Всенародні збори у Хусті на Закарпатті. Свідченням легітимності процесу соборності став і факт підписання 1 грудня 1918 року у Фастові Договору про Злуку представниками УНР і ЗУНР. А два основоположні документи об’єднання — ухвала УНР/ЗУНР та універсал Директорії від 22 січня були ратифіковані Трудовим конгресом України.
У пам’яті учасників історичного дійства і наступних поколінь День Злуки був і залишається по-особливому святковим. Очевидець Левко Лукасевич у своїй книзі «На схилку віку» писав, що Київ з самого ранку прикрасився національними прапорами і транспарантами, на балконах — портрети Тараса Шевченка, жовто-блакитні стрічки. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської на Софійську площу старовинні герби Східної України і Галичини, по всьому майдану — герби українських губерній. Об одинадцятій під звуки маршу на площу виходять українські піхотні частини, самострільні команди і артилерія. За ними — тисячі людей, що заповнюють і майдан, і прилеглі вулиці. Тут духовенство, представники усіх церков міста, закордонні дипломати, численні делегації від регіонів, міністерств і установ. Службовці залізниць прийшли з величезним транспарантом, на якому написано «Слава українським Героям!» За якусь мить оживають дзвони Мазепинської дзвіниці, згадує Левко Лукасевич, та інших храмів, з Печерська чути постріли гармат. Військовий оркестр грає Національний Гімн. І нарешті найурочистіший момент свята — проголошення Акта Злуки, який велелюдний майдан зустрічає вигуками «Слава!»
— Незважаючи на поразку визвольних змагань 1917—1921 рр. (однією з причин падіння об’єднаної УНР була відсутність злагоджених дій керівництва країни), в результаті чого Польща захопила Галичину і Волинь, Угорщина — Закарпаття, Румунія — Буковину, а більшовицька Росія — Наддніпрянську Україну, ідея соборності продовжувала жити, — зазначає Раїса Іванченко. — Тут варто сказати і про солідарність українців західних земель із тими, хто став жертвою організованого комуністами Голодомору 1932—1933 рр., чи події на Підкарпатській Русі 1938—1939 рр. Тоді у Карпатській Україні, у Хусті, вперше за 20 років 22 січня на офіційному рівні було відзначено День Соборності. У заходах взяли участь понад 30 тисяч чоловік. Ще однією віхою на шляху відродження вільної України стало 22 січня 1973 р., коли гурт молоді вивісив у Чорткові на Тернопільщині синьо-жовтий прапор, за що хлопців кинули за грати, чи інша дата — 1978 рік. Тоді у січні, протестуючи проти русифікації, на Чернечій горі у Каневі біля могили Тараса Шевченка спалив себе Олекса Гірник із Калуша.
А вже 22 січня 1990-го, за різними даними, від 450 тис. до трьох мільйонів українців вийшли на головні автомобільні магістралі країни, утворивши символічний живий ланцюг від Києва до Львова, що мав символізувати єдність українців та їхніх етнічних земель. На державному рівні День Соборності, відповідно до Указу Президента, відзначається з 1999 року.
— Безкомпромісна боротьба за єдину Українську державу триває й сьогодні. І знову, як у минулі століття, на наші землі зазіхає агресивна, ненажерлива Російська імперія, яка розпочала гібридну війну з Києвом, — каже радянський політв’язень, громадський діяч Григорій Куценко. — За право нації на самовизначення, зокрема, приєднуватися до ЄС чи вступати до НАТО, вже віддали життя тисячі кращих синів нашого народу — і на Майдані, і на східному фронті. Ми вистояли на Інститутській під кулями снайперів, вистоїмо і переможемо на Донбасі, бо народ демонструє єдність устремлінь. Соборність українських земель тримається на соборності наших душ, а це найголовніша складова національних дій.
Ланцюг злуки у Києві. 22 січня 1990 року.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
