Народний депутат Верховної Ради VІІ та VІІІ скликань Андрій Іллєнко (на знімку) зростав і формувався як особистість у родині кіномитців. Чому відомий нині свободівець не пішов батьківською стежиною і як до вибору Андрія поставився його тато, про це — у дослідженні «Голосу України».
— Вашого батька, Юрія Герасимовича Іллєнка (на знімку внизу), світ знає як видатного українського кінооператора, режисера та сценариста. «Тіні забутих предків», «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу» та інші картини стали класикою українського кіно. А яким він був у стосунках зі своїми дітьми? Вимогливим, поблажливим? За що сварив, чого не дозволяв?
— Батько був дуже доброю людиною. Гадаю, в його житті були дві найважливіші речі. Перша і головна його пристрасть — це творчість (кіно, перш за все). Хоча він був багатогранною особистістю, його таланти не обмежувалися кіномистецтвом: і книжки писав, і архітектурою займався, і малював. Другою і теж головною для нього була родина. І батько всю свою енергію (особливо коли фактично був позбавлений можливості займатися кіно) повністю віддавав сім’ї.
У нас були чудові стосунки. Як на мене, навіть ідеальні. Хоча дуже важко їх описувати, бо не знаю, з чим порівнювати. Батько завжди був беззаперечним авторитетом. Він мене виховував, давав основні знання, розуміння життєвих принципів, разом із мамою формував мене як особистість. І, безперечно, я дуже вдячний йому за все, що він зробив для мене і мого брата Пилипа.
— Вам доводилося сваритися з батьком, обстоюючи свою позицію? Можливо, у підлітковому віці, адже вже тоді ви робили свої перші кроки у політиці?
— Сварок у нас у сім’ї не було ніколи, бо так тато будував свої стосунки з нами. Я взагалі не пригадую, щоб він нам щось забороняв або за щось сварив. Я не був якимось ідеально слухняним, але батькові було достатньо показати, що він нами невдоволений чи розчарований нашими вчинками — і це було нестерпно. Казав, приміром: «Сподівався, що ти вже дорослий і сам зможеш зрозуміти, що добре, а що погано». Або так: «Це — правильно, це — ні, а ти сам вирішуй. Але маєш розуміти: якщо вчиняєш неправильно, то розчаровуєш мене і маму. До того ж, твоя поведінка працює проти тебе». Цього, зізнаюся, було достатньо. Я переживав і намагався якнайскоріше виправити ситуацію.
— А як щодо вибору життєвого шляху, професії? Впливав на ваші рішення своїм авторитетом? Старший же брат у професійному плані фактично пішов батьківською стежкою. Вас на той шлях не наштовхували?
— Ні, це, власне, був один із принципів батька. Він не ставив для нас якихось рамок і не наполягав, що ти маєш займатися цим, а тим — ні. Так, звісно, він міг нас якось підштовхувати до вибору, рекомендувати почитати хороші книжки, подивитися пристойні фільми, поговорити на різні теми, навести якісь приклади з власного життя. Але нав’язувати щось — такого не було. Він давав свободу вибору і можливість нести відповідальність за свої вчинки. В тому числі й за вибір майбутньої професії.
Ще зі школи моїм улюбленим предметом стала історія. Я з раннього дитинства переглядав теленовини. Мене цікавила політика, і з огляду історичних подій, і сучасна. Коли ж настав час визначатися з фахом (а політичною діяльністю я почав займатися ще школярем, років із шістнадцяти), то я цілком свідомо обрав філософський факультет Київського національного університету. Бо вважав, що це саме та загальна освіта, яка формує світогляд і конче необхідна для публічного політика. Я саме цього хотів, і це була моя мета.
Звичайно, кожен син, дивлячись на батька, приміряє на себе його фах. Але мій тато був дуже багатогранною особистістю: і громадсько-політичною діяльністю він, до слова, теж займався досить активно. У мене лише раз відбулася з ним серйозна розмова стосовно кіно. Мені було років 15 — той вік, коли молода людина визначається з вибором життєвого шляху. Я його спитав: «Як ти дивишся, може, мені всерйоз зайнятися кіно?» А він у відповідь: «Якщо ти питаєш, якщо сумніваєшся, якщо хочеш від мене почути якесь «напутствіє», то це — не твоє! Бо коли я хотів займатися кіно, то я ним просто горів, марив, ночами не спав, це було для мене як лихоманка, я все робив, аби потрапити до відповідного інституту... А якщо ти сумніваєшся, не впевнений, значить це — не твоє».
Уже тепер я розумію, що кіно все ж таки — візуальне мистецтво, а мене більше вабили тексти — їх написання, робота з ними. Я б сказав, текстуальні речі мені ближчі, ніж візуальні, як кіно. І це, очевидно, ще одна з причин, чому я пішов саме в політичну сферу.
— Які риси характеру, на вашу думку, ви успадкували від батька?
— Для мене батько, як я вже казав, це абсолютний авторитет, тож мені незручно говорити про те, які риси я від нього успадкував чи не успадкував. Нехай про це скажуть інші. Та я часто подумки ставлю собі запитання: а як би батько повівся в тій чи іншій ситуації? Як би він вирішив ту чи іншу проблему, який би шлях обрав? І саме так моделюючи ситуацію, я намагаюся на нього рівнятися. Хоча, зрозуміло, що це вже моя інтерпретація як особистості. Проте я завжди намагався, і це, мабуть, природно для кожного сина, бути схожим на свого батька.
— Найяскравіший спогад про батька...
— Ніколи для себе якогось окремого випадку не виділяв. Бо тих моментів не злічити. Усі яскраві. Були і смішні, і повчальні, і такі, що стали переломними в моєму житті... Звичайно, усі ці моменти у мене були. Та лише тепер я повною мірою усвідомлюю, що мій батько справді був непересічною особистістю, він реалізував себе у багатьох сферах життя. Звичайно, я гордий, що належу до роду Іллєнків, який дав Україні чимало видатних постатей. Намагаюся відповідати цьому рівню і продовжувати традиції нашої родини.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА і з архіву Укрінформу.
