До 160-ліття Софії Русової
Людина може жити в країні, де народилась, і зневажати її мову, плюндрувати історію, навіть вбивати співвітчизників. Буває і навпаки, коли людина обирає Батьківщину не за національною ознакою, а за покликом серця. Саме такою була Софія Федорівна Русова — основоположниця української дошкільної педагогіки, авторка концепції національного виховання. Дочка француженки і шведа стала борцем за культурно-освітнє відродження землі, на якій народилась. Софія Федорівна була особистістю з європейським мисленням і високими ідеалами. «В житті кожної шляхетної людини має світити велика ясна зірка: щаслива доля рідного народу», — писала С. Русова і залишалась вірною цьому девізу до останнього подиху.
Народилася Софія Русова 18 лютого 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині, у родині Федора Ліндфорса та Ганни Жерве, які переїхали сюди з Сибіру. Мати рано померла. Дитинство Софійки минало серед мальовничої природи під наглядом батька, старшої сестри Марії та няні Дуняші, простої селянки, яка своїми піснями ще з колиски прищепила їй любов до України.
Переїхавши з сім’єю до Києва, Софія з золотою медаллю закінчує Фундуклеївську гімназію, захоплюється юридичними науками, оперою, грає на фортепіано, мріє про музичну кар’єру. Життя враз перевернулося у 1871 р., коли помер батько. Софія передумала вступати до петербурзької консерваторії й вирішила присвятити себе педагогіці.
Разом із сестрою Марією Софія відкриває у Києві перший україномовний дитсадок. «Ви самі ще дитина!» — зауважив попечитель Київського учбового округу П. Антонович, коли Софія подала йому своє прохання. 1 вересня 1871 р. до приватного дитсадка сестер Ліндфорс завітало близько 20 вихованців, переважно — діти з сімей українських інтелігентів, зокрема, дочки письменника М. Старицького. Софія в роботі з дітьми уникала формальності та шукала в педагогіці щось творче.
Юна Софія входить до Старої громади — осередку визначних українців (М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський, М. Драгоманов). Там зустрічає майбутнього чоловіка Олександра Олександровича Русова, з яким обвінчалася 30 серпня 1874 р.
Незабаром подружжю Русових довірено надрукувати у Празі весь «Кобзар» Шевченка без цензурних скорочень. Софія Федорівна редагувала, впорядковувала та здійснювала коректуру цього видання, що побачило світ у 1876 р. У Празі вона народила свою першу дочку, але через три місяці дитина померла. Згодом у родині Русових з’являється син Михайло, а потім дочка Люба.
Через утиски царського режиму Русови змушені були часто переїжджати: хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. І всюди Софія Федорівна вела активне громадське і культурне життя: відкривала дитсадки, недільні школи для дорослих, видавала дешеві книжки для малоосвічених читачів, вчителювала, у Чернігові заснувала першу громадську бібліотеку. При тому пережила 15 обшуків, відсиділа у п’яти тюрмах. Її третього сина Юрка хрестив тюремний лікар.
У 1906 р. світ побачили два перші підручники Софії Русової «Початкова географія» та «Український буквар». Русови переїхали до Києва: на запрошення директора Комерційного інституту О. Русов мав викладати там статистику. Софія була щаслива і сповнена задумів, проте невдовзі помер старший син Михайло, а згодом і чоловік. Ці події тяжко ранили її, однак не зломили.
Софія Федорівна викладає у Фребелівському жіночому інституті, є співредактором педагогічного журналу «Світло», де опубліковано понад 100 її праць. Для вивчення світового досвіду педагогіки С. Русова їздить до Брюсселя, Берліна. Наслідком педагогічних пошуків Софії Федорівни стало створення нею оригінальної концепції національного виховання, в центрі якої — дитина з її природними задатками, здібностями і талантами. С. Русова була переконана: «Нація народжується біля дитячої колиски, лише на рідному грунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина». На її думку, діти змалку мають долучатися до духовних скарбів своєї нації — тільки тоді з них виростуть ті, хто в майбутньому розбудує міцну державу. Софія Федорівна вважала, що кожна школа повинна мати національний характер, а в програмі навчання перше місце має належати мові, літературі, історії та географії свого народу. «Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні і культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні», — писала С. Русова.
Ставши у 1917 р. членом Української Центральної Ради, а згодом і очільником департаменту дошкільної і позашкільної освіти Міністерства освіти, Софія Русова проводить дерусифікацію шкіл, готує та видає свої книжки, серед яких «Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл» та «Дошкільне виховання». Крім того, стає головою Української національної жіночої ради (до 1938 р.).
Після утвердження в Україні комуністичного режиму, в грудні 1921 р., 65-річна Софія Федорівна разом з 14-літньою онукою Олею вбрід переходить Збруч, згодом емігрує до Праги, яка й стала її останнім життєвим прихистком. «Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу...»
У Празі Софія Русова до останніх днів життя активно займається громадською, педагогічною та науково-видавничою діяльністю: стає професором педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Української академії в Подебрадах (Чехословаччина), керує дитячим притулком для дітей-емігрантів, веде потужну роботу з підготовки монографій і підручників — загалом тут побачили світ 165 її видань! Крім того, С. Русова постійно бере участь у міжнародних з’їздах у Римі, Парижі, Копенгагені, Греноблі. С. Петлюра казав, що тепер С. Русова може об’їздити всю Європу та розповісти світу правду про те, що коїться в Україні.
Як свідчать щоденники С. Русової, всі 18 років, які вона провела в еміграції, були сповнені тугою за Батьківщиною. Померла Софія Русова 5 лютого 1940 р. Похована на Ольшанському цвинтарі в Празі.
Її концепція національної освіти актуальна і сьогодні.
Далі подаються (мовою оригіналу) витяги з документів, які зберігаються в Центральному державному архіві громадських об’єднань та висвітлюють період життя Софії Русової в празькій еміграції.
Наталія Божук, головний спеціаліст Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Малюнок онуки С. Ф. Русової Ольги. Подебради (Чехословаччина). 1923 р.
Лист від редакції тижневика «Тризуб» (Париж) з нагоди 70-річчя С. Ф. Русової. 1 березня 1926 р.
Лист Голови «Дитячої Натуральної Школки» К. Коберського до С. Ф. Русової щодо обрання її почесним членом школки. Подебради (Чехословаччина). 15 квітня 1927 р.
