9 березня — 202-га річниця від дня народження Тараса Шевченка
Позавчора, 3 березня, вручено Шевченківську премію-2016. Цьогорічних лауреатів — п’ятеро. Це художник Михайло Гуйда за цикл живописних творів «У єдиному просторі»; співачка Анжеліна Швачка — в номінації «Концертно-виконавська діяльність»; Левко Лук’яненко — в галузі журналістики та публіцистики (за 13-томне видання «Шлях до відродження»); режисер Олег Сенцов — у галузі кінематографії (за фільми «Гамер» та «Носоріг» — незавершений, бо Сенцов нині ув’язнений у Росії); хореограф Раду Поклітару — за балетні постановки останніх років. Чому премію вручено раніше, аніж завжди? Бо на Шевченківські дні заплановано важливий зарубіжний візит Президента, і Петро Порошенко вирішив привітати лауреатів заздалегідь, тим самим засвідчивши важливість Шевченківської премії в ієрархії державних культурних пріоритетів. Та й сама промова Президента під час церемонії вручення премій, проголошена «без папірця», була точною, продуманою.
Лейтмотив 17-хвилинної президентської промови був таким: Україна успадкувала суто радянське розуміння культурної політики — коли виробництво культурного «продукту» планується «згори». Для держави воно зручно, але для культури при цьому виникає багато фінансових та правових гальм. Це завжди ділило культуру на «державну» і «недержавну», і цей розрив у нових умовах дедалі поглиблюється. Заодно посилюється й взаємна недовіра в суспільстві, частина якого не сприймає державну культуру як «свою». Це видно й з того, як неоднозначно сприймається в суспільстві сама Шевченківська премія. Отож, за словами глави держави, ця премія потребує модернізації, вона мусить стати однією з платформ реформування державної культурної політики. Перший крок зроблено: Президент призначив нового голову Шевченківського комітету. Ним став Юрій Щербак — відомий письменник, авторитетний державний та політичний діяч. Наступним кроком буде оновлення складу Шевченківського комітету, куди ввійдуть представники різних поколінь, від шістдесятників до ровесників української незалежності. Це сприятиме поновленню громадської довіри до головної премії країни. Власне, ці новації давно назріли, й ближчим часом зможемо побачити, наскільки вони ефективні. Хоча, мабуть, у будь-якому виборі «найкращих і найдостойніших» завжди залишається дещо ірраціональне, що важко розумно пояснити. Скажімо, ось номінація «Журналістика і публіцистика». За останні два бурхливих роки української історії тут проявили себе немало достойних людей. Проте торік у цій галузі Шевченківською премією не відзначено нікого(!). А цього року знову навіть у списку претендентів не було жодного(!), як би точніше висловитися, журналіста- «фронтовика». Так само дивно, чому не присуджено премії в галузі літератури, хоча, скажімо, поет Павло Вольвач таки того заслуговував, хоча б тим, що його вірші про південний схід, написані ще до нинішньої війни, багато що пояснюють про цю війну. В галузі літературознавства цього року теж не відзначено нікого. Ну, пролетів Григорій Грабович — бо комусь він досі здається «американцем», чужаком. Гаразд, але чому серед номінантів не помітили «свого» — такого авторитетного літературознавця, як Сергій Гальченко? Зрештою, це питання риторичні, й вони, мабуть, нікуди не подінуться навіть за кращих часів...
Фото Михайла ПАЛІНЧАКА (прес-служба Президента України).
