Цього року почав виходити в оновленому форматі знаменитий львівський літературно-художній журнал Дзвін. Ми навмисне не взяли цю назву в лапки, оскільки Дзвін — це не просто журнал, а й певне явище нашого інтелектуального та громадського побуту останньої чверті століття. У 1990-х роках цей Дзвін справді звучав потужно, мов клич надії. То вже потім, у роки подвійних стандартів, ми звикли брати в лапки все, що є не зовсім тим, чим називається (як-от ворогів називаємо «друзями»). Але ж в усному мовленні лапок не чути, і коли ми, наприклад, кажемо, що не стало «Вітчизни» та «Сучасності», то чуємо не назви славних журналів, які останнім часом загинули, а лише страшнуваті слова «не стало Вітчизни...»
Отже, Дзвін (редактор Юрій Коваль) таки й далі виходить, і не у бідному вигляді. Тепер ним опікується видавництво «Література і мистецтво», директор якого — Юрій Николишин. Пан Николишин у передмові до першого оновленого номера журналу написав, що Дзвін продовжуватиме свою попередню громадянську спрямованість, «бо нам знов доводиться виборювати те, що не вдалося зробити до кінця у 90-х роках». Далі видавець дотепно зауважив: «Хоч від тодішніх майже 150 тисяч щорічних примірників проти сьогоднішньої неповної тисячі й кидає у смуток, але сподіваюсь, що залишилося добірне число офіцерів — відданих справжніх друзів часопису, до яких неодмінно прибудуть легіони новобранців — нових читачів і передплатників, передусім молодого покоління».
Передплатники вже отримали перші три номери журналу за 2016 рік. Тут вміщено, зокрема, твори Марії Чумарної, Наталки Поклад, Ілька Демка, Віри Вовк, Тараса Салиги, Дмитра Чобота. У четвертому номері журнал починає велику публікацію мемуарів Валерія Шевчука.
А в першому номері нашу увагу привернула потужна публікація віршів суворого й ніжного київського поета Віктора Могильного. Літ п’ятнадцять тому він друкувався також і в «Голосі України». Ми не утрималися від спокуси передрукувати два твори Віктора Могильного з нової журнальної добірки.
Човен
Як припнули човна до прикорня,
загадали йому: спочинь!..
У тім краї, де князя-приблудня
розчахнули на песій чвирк.
Попід мостом русалка схлипувала.
За ніч спала вода на півліктя.
І наснився човен собі липою
на обніжкові українського літа.
А над ранок прийшли крем’яні мужі,
вдарились у поли, аж руки прилипли.
На сирій землі горілиць лежить
зарубана липа.
Квітка
Раз, два, три, чотири —
хлопці квітку загубили.
Ішли перші, ішли другі,
ловко дмухали у труби.
Треті йшли якісь не наші —
мали повні патронташі.
Щоб часом не заблудили,
йшов хорунжий перед ними.
По халяві прутом ляскав:
— Сподівавсь на вовчу ласку!
Затоптали квітку в порох,
Добери, де — свій, де — ворог!
Купалися горобці, як у молоці.
