У Національному заповіднику «Софія Київська» на виставці «Земля козаків очима сирійського мандрівника XVІІ ст.», приуроченій Дню Незалежності та 360-й річниці відвідин України Антіохійським патріархом Макарієм, експонується унікальна книга — список рукопису архідиякона Павла Алепського, сина патріарха, що під час подорожі вів щоденник.
У 1652—1656 рр. Макарій здійснив подорож з Сирії до Москви з метою покращити фінансування своєї церкви, заснованої у 37 році апостолами Петром і Павлом, і, виїхавши з Антіохії (нині Туреччина), побував у Константинополі, Молдавії та Валахії. 10 червня 1654 року мандрівники перетнули кордон Козацької держави Богдана Хмельницького. Павло Алепський, що мав гарну освіту, а під час подорожі навчився читати церковнослов’янською та трохи розмовляти російською, детально записував свої враження від відвідин козацького сотенного містечка Рашків на Дністрі, подільських Жабокрича і Ободівки, і далі по маршруту Краснопілки, Маньківки та інші населені пункти. Особливо вразив патріарха і його сина золотоглавий Київ, Софія й Києво-Печерський монастир.
— У рукописі Павла Алепського зафіксовані особливості архітектури, звичаї та побут тодішньої України, як її називає сам автор — «Землі козаків», — каже кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник заповідника Ігор Нетудихаткін. — Це єдині арабомовні нотатки з історії нашої країни XVІІ століття і безцінне джерело інформації для дослідників. Яскравою особливістю твору Алепського є неприхована любов автора до землі козаків, захоплення звичаями та традиціями вільного українського народу.
Під час відвідин Києва у серпні 1656 р. архідиякон записав у своєму щоденнику: «У цю ніч ми спали на березі Дніпра у цілковитому задоволенні та спокої, бо з тієї самої миті, як побачили Печерський монастир, що блищав у віддаленні своїми куполами, і тільки-но до нас долинули пахощі цих квітучих земель, наші душі сповнилися радощами та захопленням, серця наші розкрилися і ми вознесли хвалу Господу Богу... Земля козаків була для нас наче рідна країна, а її мешканці були нам добрими приятелями та людьми, схожими вдачею на нас».
А ось як описує мандрівник шостий день подорожі, коли Макарій з сином відвідали козацькі містечка Мочулку, Степанівку, Янів.
«Проїхавши менше двох миль, ми прибули в інше містечко (Мочулку. — Авт.). Воно лежить на пагорбі, оточене двома валами й ставами. У цьому містечку дві високі церкви — в ім’я Успіння Божої Матері та Святого Миколи. Проїхали ще милю й дісталися трьох інших великих містечок, які мають укріплення... у кожному з них — гарна церква: одна в ім’я Богородиці, дві інші — Святого Михайла й Святого Миколая. Слідом за цим ми прибули до іншого містечка, неподалік від цих трьох, з добрим укріпленням на ім’я Важна (це, мабуть, нинішній Теплик на Вінниччині. — Авт.). Поблизу згаданих містечок бачиш ставки, на витоках яких стоять млини. У Важній чудова церква в ім’я Святого Миколи. Через милю ми приїхали до іншого містечка з укріпленням і Свято-Миколаївською церквою. Воно називається Янів... Отак по всій землі козаків усі ці містечка лежать на невеликій відстані одне від одного. О, яка це благословенна країна!».
Павло Алепський детально описав, як урочисто зустрічали патріарха, не лише тоді, коли він перетнув кордон козацької держави, а й у більшості населених пунктів, через які проїжджали мандрівники. У Рашкові, наприклад, назустріч йому вийшли «тисячі люду, сила-силенна». Вразила сирійця і служба Божа в українських церквах. «Вони (парафіяни. — Авт.) стоять непорушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. О Боже, Боже! Як довго тривають у них молитви, співи й сама літургія». А ще таке цікаве зауваження: «Спів козаків утішає душу й відганяє журбу, бо він приємний, іде від усього серця. Вони дуже люблять співати за нотами ніжні й солодкі мелодії». Дуже важливе для нас і таке свідчення архідиякона: «По всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти». З інших джерел відомо, що майже в кожному козацькому містечку була школа, часто й музична, тож на наших теренах до приходу московських залог і порядків був високий рівень освіти, а козацькі дружини не лише зналися на грамоті, а й мали право виступати у судах та засвідчувати різні документи. Ганна Золотаренко, остання дружина Богдана Хмельницького, за його відсутності підписувала навіть державні універсали.
Є в нотатках Павла Алепського й інші цікаві факти із життя українського народу, про те, як тут господарюють, що вирощують і подають на стіл. Або ж про те, як українці вдягалися і який мали вигляд. Мандрівник про чоловіків писав: «Усі вони за звичаєм голять бороди. Козак — це якраз той, хто голить бороду і викохує пишні вуса». Захоплюється автор і очільником козацької держави Богданом Хмельницьким: «Він — проводир справжній: щирий, спокійний, не цурається людей, усіма справами займається особисто, помірний у їжі, питві та одягові». Розповідаючи про державу Хмеля, Павло Алепський пише: «Уся ця країна з давніх-давен і до нинішнього часу урядувалася своїми владарями», а «руси складали незалежну державу».
— Павло під час подорожі по гарячих слідах записував свої враження, так була створена перша редакція книги, — продовжує розмову Ігор Нетудихаткін. — Повернувшись до Алеппо, на підставі чорнових нотаток він написав другу редакцію, створив остаточний варіант, що дійшов до нас у вигляді кількох списків більш пізнього часу. Наразі відомі чотири основні, найдавніші списки рукопису XVІІ—XVІІІ століть, що зберігаються у Парижі, Лондоні, Санкт-Петербурзі та у Науковій бібліотеці «Києво-Могилянської академії». Це так званий «Київський список», що нині й експонується на виставці. Його свого часу придбав видатний український вчений-сходознавець кримськотатарського походження Агатангел Кримський, який у 1896—1898 рр. перебував у науковому відрядженні в Сирії та Лівані.
Як писав сам учений, цей неповний, обгорілий список, ймовірно, середини XVІІІ ст. випадково зберігся в Сайданайському монастирі під Дамаском. Звідки Агатангел Кримський і привіз його до Києва, де до перекладу з арабської на українську та російську взялися учні вченого Тауфік Кезма й Омелян Пріцак. У 1941 р. аспірант Пріцак був мобілізований до червоної армії, потрапив у полон, звідти втік і повернувся до Києва у пошуках свого наставника, але видатний учений, що знав 60 мов, був заарештований Сталіним і помер у в’язниці. Його архів Омеляну разом зі списком Павла Алепського передає відомий історик, колега Агатангела Кримського Наталія Полонська-Василенко. Раритет разом з новим власником переїжджає до Львова, потім емігрує у США, де Омелян Пріцак згодом стає директором Українського наукового інституту Гарвардського університету. З набуттям незалежності Україною повертається до Києва, а цінний список передає Києво-Могилянці.
Виставковий проект, що ще раз засвідчує давні державні традиції України, і де, крім списку, представлено документи, мапи, речі доби, про яку говорить автор нотаток, організовано Національним заповідником «Софія Київська» разом з Посольством Сирійської Народної Республіки в Україні, Центром візантійської історії та цивілізації у Парижі, Інститутом сходознавства імені А. Кримського, Національною академією наук, Національним музеєм Тараса Шевченка.
Фото автора.
