«Багато хто вчить нас, що треба жити по совісті. Але спостерігаючи за поведінкою різних людей, я розумію, що так звані совісні вчинки можуть бути дуже різні. Як зрозуміти — справжня совість чи несправжня?» (запитує 18-річний Артем Р. з Харкова).
— Совість — ядро моральної свідомості, без неї неможливі ані самовиховання, ані самовдосконалення. Між тим, вона може розумітися по-різному. Скажімо, як здатність особистості контролювати поведінку відповідно до суспільних вимог і правил, щоб мати кращий вигляд в очах оточення. Та прогресивними є інші тлумачення.
Роздуми про те, що голос совісті — це «глас Божий у людині», знаходимо у працях багатьох філософів.
Наприклад, за висловом австрійського психолога Віктора Франкла, совість є «смисловим органом», інтуїтивною здатністю людини відшуковувати єдиний смисл, який криється у будь-якій ситуації. За І. Кантом, совість — ніщо інше, як співвідношення вчинків із «законом, що живе в нас». І закон цей, на думку О. Радіщева, не може бути зневажений, навіть якби «будь-яка влада на землі примушувала тебе до неправди, до порушення обов’язку совісті».
Заслуговує на увагу поділ совісті на «авторитарну» і «гуманістичну», який запропонував видатний мислитель Еріх Фромм. Він вважав, що соціально прийнятна поведінка припускає наявність «чистої» совісті, але різного походження: вона або створюється зовнішнім авторитетом, або формується зсередини — власним уявленням людини про добро і зло, правду і неправду.
Російський філософ і публіцист І. Ільїн означив совість «диханням вищого життя», яке підносить людину, якість її існування на духовний рівень, надихає на розуміння внутрішнього закону як такого.
Наш великий співвітчизник Григорій Сковорода вважав, що зародки духовності є в серці кожної людини від народження (його «філософія серця»), але не одразу усвідомлюються нею. Духовне народження відбувається тоді, коли людина осягає «божественне в собі» і здатна протистояти могутнім силам темної тілесності. Виявом духовності філософ вважав природні прагнення, сподівання, любов та віру, антиподами яких є туга, нудьга і страх (саме вони позбавляють людину надії, ведуть до зневіри і втрати здоров’я).
Григорій Сковорода сповідував той розум, який настояний на совісті, а ідеальною людиною називав ту, котрої «совість як чистий кришталь». Визначав суть «чесного життя» і «чистої совісті», яка розкривається через трудову діяльність людини, коли праця — не обов’язок, не борг чи примушення, а, навпаки, вільний потяг людини. Праця за покликанням розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Таку працю філософ визначає як «сродну», бо саме праця з суспільною користю і особистим щастям може об’єднати людство. Праця ж «несродна» роз’єднує, є джерелом деградації і людини, і суспільства.
Совість тісно пов’язана з відповідальністю. Адже людина, котрій властива внутрішня (а не зовні сформована) відповідальність, живе по совісті.
«Відповідальна людина не може бути безсовісною, бо так вона нічого хорошого не зробить»; «Відповідальна людина не дозволить собі нічого негідного, думає про інших, щоб усім було добре, а безвідповідальна — вчиняє підло й ганебно»; «Це здатність усвідомлювати наслідки своїх вчинків, дослухатися до власного серця», «допомога близьким», «співчуття»... А це вже міркування столичних старшокласників. І такі їхні висновки дуже тішать! Сучасна молодь активно шукає сенс життя, своє місце в ньому. Тож, поклавши руку на серце, кожен може дати собі відповідь: чи прислухається він до власної совісті, яке її коріння і за що він відповідальний у своєму житті.
Совість вивчала психолог Тетяна Гурлєва.