Зерна свободи дали добрі сходи

Максим СОЛОНЕНКО.

26 жовтня 2016 586

У березні-листопаді 1943 року на території теперішніх Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів Волинської області на площі понад дві тисячі квадратних кілометрів діяла Колківська республіка. Там не було ні німецької, ні радянської влади... Це був острівець незалежної держави в окупованій Україні. Тут працювали школи, бібліотеки, книгарні, військові курси (вишколи), лазарет, діяла видавнича служба. Невблаганний час мало залишив нам свідків тих подій. Один із них колишній в’язень Норильських таборів, заслужений працівник культури України, почесний громадянин Маневицького району Петро Трифонович Мосійчук, з яким пощастило зустрітися в травні цього року. Ось що він розповів тоді.

— Незважаючи на те, що мені на той час було лише дванадцять років, добре пам’ятаю всі події, пов’язані з Колківською республікою, — згадує Петро Мосійчук про вже давно минулі роки. — Крім того, зустрічався з людьми, корінними колківчанами, які мені багато про це розповідали. У Караганді, в таборі, в мене був бригадиром Єфимчук, по вуличному його звали «Маюк», такий був героїчний хлопець із Колок. Спочатку, щоб мати зброю, пішов у поліцію. Набив там німцю морду, і всі думали, що його розстріляли. Але він опинився в Деражному в концтаборі. Весною 1943 року вони організували там групу, роззброїли німецький конвой і з гвинтівками та автоматами прийшли в Колки.

Як почалася Колківська республіка? Справа в тому, що потрібно було знаходити якесь місце, трохи віддалене від німців. Повстанці вибрали Колки, де не було залізниці, якої завжди трималися гітлерівці. Весною 1943-го оточили містечко своїми сотнями. Підрозділи Української Повстанської Армії стояли біля Тростянця, Годомич, Граддя, Красноволі... В самих Колках був курінь Рубащенка (Степан Коваль, родом був із Івано-Франківської області). У Луцьку тоді організували якусь школу, здається сільськогосподарську, де вони вчилися. І Рубащенко привів їх всіх сюди. До речі, мені навіть довелося з ним зустрітися і розмовляти.

Німці побачили, що повстанці їх можуть повбивати і вирішили втекти із Колок. А щоб убезпечити себе, взяли у заручники місцеву молодь, перемішалися з нею і на машинах виїхали звідси на Розничі і Копилля. І хоч у розничівському лісі були повстанці, вони не наважилися стріляти, бо на машинах було дуже багато молоді. Таким чином німці без бою вийшли звідси.

13 травня 1943 року Колки повністю зайняли повстанці. Ось за цим будинком, де ми зараз з вами стоїмо, була цивільна управа. Там містилася служба порядку, тобто місцева поліція, яку очолював Юрко Шевченко. По цій вулиці були клуб і друкарня. Заправляв усім цим Клим Савур (Дмитро Клячківський). У селі Старосілля розміщувався великий видавничий відділ.

Тут, де оця школа стоїть, був вишкіл артилеристів, були також вишколи старшин, мінерів, радистів, шоферів, медсестер... Там, де польський костел, кавалерія їхня була. Німці мали хорошу розвідку. Чому вони ціле літо не чіпали повстанців? Знали, що тут їх було багато і по лісах сотні стояли. Спочатку полізли німці з Ківерець, їх за Тростянцем перестріли. Потім полізли німці з Маневич, в Яблунці відбувся великий бій. Біля Яблуньки було дві великі могили. В одній багато побитих німців, в іншій — 18 повстанців. А повстанці, це — місцеві молоді хлопці із Ситниці, Борович,.. Колки були їхньою столицею. Сюди ніхто не міг сунутися. Для дітей відкрили школу, навіть книжку видали для навчання нову. Де знаходиться лісгосп, розташовувався лазарет.

Але хочу розповісти про одну сторінку, про яку не знають колківчани, це тільки вичитав із мемуарної літератури тих керівників, які тут були. Повстанці брали до себе оточенців. Тому серед них було багато східняків. І якраз тут у Колках переважно зі східняків була організована підпільна комуністична організація, яка мала знищити ту республіку. Отам, де була служба порядку, стояв двоповерховий будиночок і в ньому розміщувалася служба безпеки (СБ). Це була страшна структура, туди потрапляти було небажано. Як казали тоді: «цю роботу також треба комусь робити».

Між повстанцями була дівчина Валя Апраксіна, дочка київського професора. Батько її був репресований і розстріляний в 1937 році. Валю разом із іншою молоддю везли до Німеччини. Повстанці зупинили цей поїзд і випустили бранців. І цю дівчину забрали до себе. Вона була грамотною, працювала у повстанців друкаркою у видавничому відділі в Старосіллі, а жила в Колках. І керівники цієї підпільної організації побачили, що вона розумна, працює в такому солідному закладі, і вирішили її завербувати. Тоді вона йде до керівника СБ і повідомляє, що її вербують. «Іди, -сказав той, — але будь обережною». Так за допомогою цієї Валі Апраксіної, її псевдо було Оксана, СБ ліквідувала в Колках ту підпільну організацію, яка за наказом командира партизанського загону спецпризначення «Переможці» Дмитра Медвєдєва мала захопити і доправити до нього когось із керівників Колківської республіки.

Таким чином, підрозділи УПА добули тут до 2 листопада 1943 року. 2 листопада раненько, пам’ятаю був такий морозний день, летить літак. Розвертається над нашим селом Годомичі, повернув на Колки і розпочалося бомбардування. Німці взнали, що була дана секретна команда, щоб всі повстанські загони йшли на схід. Наступала Червона армія, і вони боялися, щоб їх не затисли з обох сторін. Вважали, що на Рівненщині і Житомирщині буде легше перебути фронт. Повстанці покинули Колки, залишивши тут лише маленьку заставу. І коли сюди німці прийшли, оборонятися не було кому. На березі Стиру лежала команда десь із 30—40 чоловік. Вони замінували міст і одному з повстанців доручили підпалити бікфордів шнур, коли вже німці їхатимуть до мосту. Очевидець із колишніх повстанців мені розповідав, що доручили одному з бійців зробити це. Німці вже біля мосту, а вибуху все немає. Каже, дивлюся, а він втік, уже так далеко забіг. Прицілився, вистрілив, той і впав, ногу йому прострелив. Все життя кульгав, але так ніхто йому не згадував, що був повстанцем.
Так німці ввійшли в Колки. Битися їм уже не було з ким. З німцями було дуже багато власовців і поляків. Поляки діяли тоді дуже жорстоко, незважали ні на що. У нас в селі Годомичі 90-річна бабуся сиділа на печі, то розстріляли і спалили в хаті. Лише в Колках було вбито понад 500 чоловік. А найбільше палили 4 листопада, якраз було свято Казанської Божої Матері. Горіли Колки, Годомичі, Четвертня... Так припинила своє існування Колківська республіка. 2 листопада 1943 року стало останнім її днем.

Повстанці самі згодом писали: «Ми були без досвіду і вчилися на своїх помилках». Та й не дивно, адже врешті-решт їм було лише по 22—25 і навіть 19 років.

* * *

Уже 73 роки відділяє нас від тієї буремної пори. В пам’ять про героїчні справи Колківської республіки у містечку встановлено пам’ятник. До цієї справи долучився зі своїми синами Петро Трифонович Мосійчук. Щороку в дні державних свят ідуть до нього вдячні волиняни, аби віддати шану воїнам Української Повстанської Армії, які, не шкодуючи власного життя, боронили рідну землю. У 2004 році приїжджав поклонитися світлій пам’яті героїв Колківської республіки і Президент України Віктор Ющенко. Поклали квіти до стели і 14 жовтня — в День захисника України і Українського козацтва.

Зерна свободи, зароджені далекого 1943 року на Волинському Поліссі, дали добрі сходи в наш час. Уродженець Колок майор, командир батальйону 51-ї окремої механізованої бригади Леонід Полінкевич (син селищного голови Колок Олександра Полінкевича) загинув в зоні АТО, героїчно обороняють східні рубежі нашої держави й інші вихідці селища.

Спогади Петра Мосійчука, можливо, дещо різняться від інших, більш героїзованих. Але вони правдиво зображають події тих років на Волині. У цьому їх найбільша цінність.