Американська письменниця українського походження Ірена Коваль відома у нас передусім завдяки своїм п’єсам «Лев і Левиця», «Маринований аристократ», які свого часу Станіслав Мойсеєв поставив на сцені Молодого театру. У другій половині дев’яностих пані Ірена працювала у Києві кореспондентом ВВС. А нинішньої осені приїхала на Батьківщину своїх предків, щоб презентувати роман «Незаземлені».
Написаний на основі реальних подій, він сповнений драматизму, яким так рясніє й українська історія, й узагалі людське життя. Розповідаючи про свою родину, яку Друга світова війна і подальша окупація України «совєтською» Росією розпорошила по всьому світі, автор акцентує нашу увагу на одвічному антагонізмі між інтересами держави і людини. Йдеться не лише про тоталітарні фашистський та більшовицький режими. Рятуючись від «совєтської» влади, батьки Ірени опинилися у США, де їхнє емігрантське життя не було солодким. Їх мучила ностальгія, до того ж вони важко переживали за маленького сина, якого залишили на Батьківщині.
Наприкінці шістдесятих двадцятидворічна Ірена прилітає до Москви, щоб уперше зустрітися зі своїм старшим братом Орестом, який опинився аж у Сибіру. Читаючи «Незаземлених», не припиняєш дивуватися примхливості людської долі, яка пишеться дуже вправним Сценаристом. Тож зустрівшись із пані Іреною, я запитав, чому вона так довго тримала цю історію в собі? Надрукуй вона її раніше, нині ми вже могли би мати хороший фільм. Бо перипетії життя її родини містять у собі все, що треба для цікавого кіна: захоплюючу історію, яскраві характери та складні долі, напругу почуттів і динаміку бажань та устремлінь, втілити які заважають складні обставини часів холодної війни.
— Роботу над романом я почала давно, — розповідає Ірена Коваль. — Ця історія мене ніколи не відпускала. Уявіть собі, чим була для мене зустріч з братом, якого я ніколи до того не бачила! Я прилетіла до Москви у складі туристичної групи. Орест, якому тоді минуло 27 років, місяць подорожував разом із нами — після Москви ми поїхали у Київ. І коли цей щасливий місяць, який так збентежив мої почуття, закінчився, ми з братом назавжди, як виявилося, розпрощалися на вокзалі у Львові. Я поїхала у Париж, де тоді жила і вчилася, він залишився в СРСР, звідки виїхати мало хто міг. У вісімдесят шостому Орест трагічно загинув... Викласти на папері цю історію раніше я не могла. Бо була насамперед мамою. А почала писати, коли діти виросли. І п’єси свої я писала тут, у Києві.
— Як сприйняли ваш роман в США, де він вийшов англійською мовою? Америка ж мало цікавиться чужою культурою.
— Це правда. Особливо вони байдужі до української культури. А діаспора дуже зацікавилася романом. Американці, які прочитали «Незаземлених», дуже високо оцінили видання. На найпопулярнішому англомовному сайті, що займається продажем книжок, роман отримав найвищі оцінки. Сподіваюся, книга захопить і українського читача. Над перекладом працювала разом з Петром Таращуком, який намучився зі мною. Я задоволена його роботою.
— У романі, окрім політичних, соціальних колізій захоплює любовна тема. У Ірени та Ореста виникають сильні почуття, які не завжди вписуються у братньо-сестринські. Складно було все це пережити?
— Ситуація з самого початку була складною — я з батьками жила в США, а Орест — у Сибіру, позбавлений не лише батьківської турботи, а й багато чого з того, що ми мали в Америці. Щодо емоцій, які виникли при зустрічі двох молодих людей, то нас стримувало глибоке відчуття генетичної спорідненості. Важче було моєму братові, бо мене переповняли й інші емоції, які спровокувала зустріч з такою дивною країною, як СРСР. А Орест за місяць нашого щоденного спілкування зробив для мене дуже багато. Перед від’їздом до Москви я почувалася дуже скутою. І не тому, що хотіла бути закомплексованою дівчиною. Це був наслідок нашої родинної катастрофи. Батько так трагічно переживав еміграцію, так сильно картав себе за Ореста, якого залишив через слабість серця, що врешті набув проблем із психічним здоров’ям. Усе це не кращим чином відбивалося на моєму житті. І коли я раптом опинилася в іншій країні, такій несхожій на США, коли молодий хлопець почав приділяти мені так багато уваги, слухав мене, захоплювався мною, то тим самим він відкрив мені простір для розвитку.
— Чи відбулися якісь позитивні зміни в Україні за останні роки, доки вас тут не було?
— Окрім інших міст, де я презентувала свою книжку, я відвідала Дніпро. Там була прес-конференція, зустріч із читачами, мене запросили на телебачення. До цього я лише один раз там бувала. Так от, я побачила інше місто! Там тепер можна почути українську мову! Нехай рідше, ніж хотілось би. Але позитивні зміни очевидні. Вони насамперед впадають в око, коли зустрічаєшся із молоддю. Це вже зовсім інше покоління, і воно, якщо зможе отримати владу, докорінно змінить Україну.
Розмовляв Вадим ДИШКАНТ.
Фото Юрія Сапожнікова.
