Про краснодонську «Молоду гвардію», що існувала на Донбасі в часи Другої світової війни, написано й сказано дуже багато. Але одна тема в історії залишилася практично не вивченою: хто були справжні кати хлопців і дівчат?

 

Буквально за рік до окупації Луганська (тут уже йдеться не про Другу світову, а нинішнє захоплення обласного центру російсько-терористичними військами) були розсекречені останні документи, які торкалися справ людей, пов’язаних із «Молодою гвардією». І тут сплив один момент, який не дуже сподобається прихильникам «русского мира».


Практично 90 відсотків усіх поліцейських у шахтарському Краснодоні, так само, як і на більшій частині окупованої нацистами Ворошиловградської (нині Луганської) області, були не українцями, а росіянами. А якщо точніше — донськими козаками. І пішли вони на службу до окупантів цілком добровільно.


Колишній начальник жандармерії Краснодонського округу, капітан німецької жандармерії Ернст Еміль Ренатус, який після війни був заарештований у Німеччині як військовий злочинець, переданий Радянському Союзу й засуджений до 25 років позбавлення волі, на допиті розповідав:


«На початку літа 1942-го в Магдебурзі була сформована жандармська команда в складі майже 500 осіб із подальшим направленням її в Радянський Союз. Уся група була розбита на три загони в містах Сталіне (Донецьк), Слов’янськ і Ворошиловград (Луганськ). У сам Краснодон мене направили восени 1942 року.


Основними завданнями було формування в цьому регіоні поліції, наведення порядку шляхом знищення всіх євреїв, а також усіх антинімецьких елементів, особливо комуністів, здійснення судочинства на окупованих територіях і низка інших функцій».


Щоб довести, що вони «політично благонадійні», донські козаки, щойно окупанти зайняли Краснодон, одразу провели в місті свій парад. Щоправда, через відсутність єдиної форми (всі вони були одягнені хто на що здатний — від військових гімнастерок до цивільних костюмів) з боку ця хода видавалася досить комічною. Що безсумнівно відзначали у своїх спогадах німецькі офіцери.


Усі, хто виступав на наступному після параду мітингу, були одностайні у своєму заклику до донських козаків — установити тісну співпрацю з «німцями-визволителями й об’єднати зусилля в боротьбі проти Рад, більшовизму й військ Червоної Армії».


А після молебню за здоров’я козаків і швидку перемогу німецької армії й щоб показати перед присутнім на цьому дійстві німецьким командуванням свою не просто лояльність, а відданість, було вирішено підтримати написане Гітлеру генералом Красновим послання (заздалегідь вибачаємося перед читачами за термінологію, яка була використана в цьому зверненні, але вона важлива для розуміння того, хто були ці люди. — Ред.): «Ми, донські козаки... переказуємо Вам, Великому Полководцеві, Геніальному Державному Діячеві, Будівельникові Нової Європи, визволителеві й другові донського козацтва, свої гарячі донські козачі вітання! Німецький народ і німецька доблесна армія під вашим геніальним керівництвом, дорогий фюрере-визволителю, назавжди вирвали нас із пазурів хижого звіра Сталіна і його поплічників... Смерть Сталіну і його опричникам! Хайль Гітлер! Хай живе Гітлер!»


А від себе в посланні додали: «Хай живе наш організатор і полководець козак-генерал Петро Краснов! За остаточну перемогу над нашим спільним ворогом! За Тихий Дон і донських козаків! За німецьку й союзні Армії! За вождя Нової Європи Адольфа Гітлера — наше могутнє, щиросердне козаче «ура!».


Начальник Головного управління козачих військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерал вермахту Петро Краснов займався формуванням частин козаків, сотні яких і виконували переважно поліцейські місії. Але про це не особливо люблять згадувати в Росії. Зате пам’ятник у Ростовській області в 2007 році отаману був поставлений. І це російську «антифашистську» громадськість чомусь не обурює. А ще меморіальну плиту всім генералам, які перебували на служінні в Гітлера, зокрема й отаманові Краснову, і взагалі установили в столиці РФ у дворі храму Всіх Святих. Її хоч і кілька разів ламали, але незабаром шанувальники «генерала вермахту» її знову відновлювали.


Фашисти, на відміну від нинішніх окупантів, розуміли, що Краснодон та й увесь Донбас — це Україна, тому й намагались формувати тут підрозділи саме «українських поліцейських». Але йшли туди російські козаки. Їхня жорстокість дивувала навіть окупантів. При цьому для них не було різниці, хто перед ними: дорослий чоловік або хлопчик із «Молодої гвардії».


Зі свідчень Еміля Ренатуса система жорстокого поводження поліцейських була така: «Заарештованих, які підозрювалися в злочинній діяльності та відмовлялися свідчити, клали на лаву й били гумовими батогами доти, доки вони не зізнавалися. Якщо попередні заходи не давали результатів, то їх поміщали в холодне приміщення, де вони мали лежати на крижаній підлозі. Тим же заарештованим зв’язували за спиною руки та ноги й у такому положенні підвішували обличчям до землі доти, доки заарештований не зізнавався. Причому всі ці екзекуції супроводжувалися регулярними побоями...»


«Соліковський (комендант краснодонської поліції. — Ред.), зібравши нас, оголосив, що повинна бути страчена перша група учасників підпільної організації, — розповідав на допиті Олександр Давиденко, колишній поліцейський краснодонської поліції. — Він закликав бути якомога пильнішими при конвоюванні й страті «молодогвардійців». Потім Соліковський дав вказівки, що має робити кожен із викликаних ним поліцейських. Разом із 13 комсомольцями в машину були завантажені ще й шість євреїв. Вони були першими розстріляні й скинуті в шахту № 5, після яких настала черга й молодих патріотів. Глибина шурфу була приблизно 80 метрів, і щоб уникнути криків і радянських політичних гасел, сукні дівчат піднімали й закривали над головою, і в такому стані підтаскували до стовбура шахти...»


«У період німецької окупації міста Краснодона я працював сторожем шахти № 5, де на моїх очах німці стратили членів підпільної організації «Молода гвардія», — згадує Андрій Власов, який проходив у справі поліцаїв як свідок. — У ніч із 15 на 16 січня 1943 року я був на шахті, коли приблизно о 10-й годині вечора до стовбура шахти підійшли автомашина й дві підводи. Незабаром я почув постріли. Повернувшись до стовбура, я побачив притоптаний сніг і чорні плями крові. Як я потім догадався, вони не всіх розстрілювали, а скидали живими в стовбур. І щоб уникнути того, що кому-небудь удалося б урятуватися, поліцейські закидали скинуті тіла ще й камінням. Такі страти повторювалися ще кілька разів до 21 січня 1943-го...»

 

Начальник Головного управління козачих військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерал вермахту Петро Краснов.

 

Пам’ятник отаманові Петру Краснову. Установлений в 2007 році. Ростовська область.

 

Меморіальна плита Петру Краснову й козацьким генералам, отаманам і воїнам 15-го козачого кавалерійського корпусу військ СС. Москва. Храм Усіх Святих.


Фото надані автором.