Доктор економічних наук, професор, академік Національної академії аграрних наук, заслужений діяч науки і техніки України... Це далеко не повний послужний список проректора Національного університету біоресурсів і природокористування Сергія Кваші. Та в колі вітчизняних і зарубіжних аграріїв його більше цінують не за наукові й адміністративні регалії, а за розбудову аграрної економічної науки, як відомого дослідника ринків агропродовольчої продукції, знаного фахівця у сфері їх розвитку, державного регулювання, формування власної наукової школи. Що, на думку вченого, визначає, в першу чергу, сьогодення і майбутнє українського села? З цього запитання почалася розмова з ним кореспондента «Голосу України».

 

 

— Низка факторів. Але насамперед необхідно чітко сформувати цілі аграрної політики на найближчу перспективу — мінімум до 2020 року. Напрацьовані пріоритети потрібні виробникам сільськогосподарської продукції, на них має орієнтуватися український споживач продовольства, і вони в цілому повинні виражати певний інтерес держави. Аграріям потрібні закони, які б сприяли нарощуванню обсягів виробництва продовольчої продукції та збільшенню її експорту, українському селу треба розвивати соціальну інфраструктуру та зміцнювати місцеві громади. Відомо, що нинішнє керівництво профільного міністерства взяло за основу своєї стратегії формулу «3 плюс 5». Перші два блоки — земельна реформа та підтримка сільгосппідприємств — є справді стратегічними, проте підвищення ефективності діяльності держпідприємств — це локальна проблема самого міністерства.


Активно працює в агрополітичному сегменті і Нацрада реформ, яка у реформуванні сільського господарства на 2016 рік поставила за мету забезпечення зростання конкурентоздатності аграрного сектору та розвиток його галузей до рівня кращих світових і європейських стандартів. Водночас визначити завдання щодо «розумного ціноутворення на аграрному ринку» актуальним і необхідним в умовах ринкових відносин не видається логічним.

Тож узагальнюючи, на підставі змісту коаліційної угоди, переліку законопроектів Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики і земельних відносин, змісту базових складових реформ, можна відзначити певну асинхронність дій законодавчої і виконавчої гілок влади.


— Якщо говорити, приміром, про земельну реформу, чи можна вважати, що вона остаточно сформована?


— Як на мене, її слід розглядати з точки зору ключових інтересів власників паїв, потенційних покупців землі та держави. У практичній площині я бачу ситуацію, за якої дві групи інтересів від зняття мораторію на купівлю-продаж землі будуть явно в позитиві. Це, насамперед, власники паїв, бо ми їм даємо право на продаж, і вони можуть ним скористатися або ж — ні. У виграші буде й держава, бо отримуватиме податки від транзакцій із землею. Державі, звичайно, вигідно дочекатися високого рівня ціни, коли 15% податку становитимуть велику суму. Але є й другий бік медалі: що нижча ціна, то більше українців, у тому числі сільських трудівників, змогли б купити землю. Та оскільки суспільна мета — досягти якомога вищої ціни на неї, то придбати її буде до снаги виключно людям з достатком. У цьому зв’язку вважаю, що право купляти обмежену за площею землю повинні мати лише фізичні особи, які мешкають чи мешкатимуть у тому селі, де купують землю, та займатимуться виробництвом сільськогосподарської продукції. За таких умов отримаємо європейську модель фермерства і відповідно раціонального розселення та зайнятості населення по території держави. Я не бачу серед потенційних покупців іноземців. Таким чином, ми могли б рухати земельну реформу в напрямку європейських цінностей, коли людина проживає на своїй землі, працює і є середнім або дрібним землевласником. Це означає також, що люди могли б передавати землю у спадок із покоління в покоління, агровиробництво стало б родинною справою, а за рахунок отримуваних доходів землеволодіння ще й розширювалось би.


— Тобто у здійсненні реформи треба враховувати в тому числі й умови, в яких ми зараз живемо?


— Обов’язково. Перша обставина — зовнішньополітична. Формування і дія поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС спонукає обирати проєвропейський вектор і дивитися, що відбувається в Євросоюзі, в тому числі з підтримки земельної реформи. Це з одного боку. З другого — надзвичайно складний фінансово-економічний стан. Друга складова — оцінка досягнутого рівня економічного розвитку країни. Якщо ми спробуємо оцінити його по вартості валової продукції на одну особу в доларах, то виявимося однією з найбідніших країн Європейського Союзу. Бо нинішній курс вітчизняної валюти просто перетворив нас на бідняків. Третє — структура населення України, співвідношення міського і сільського. Ця обставина для аграрної політики дуже важлива. Ще один момент — якість і досвід влади, насамперед, кадрового складу центральних органів виконавчої влади, тих структурних підрозділів на місцях, які опікуються розвитком аграрного сектору. Тут є чимало питань. Я, приміром, не прихильник постійного, а то й повального омолодження кадрів під приводом того, що це нас убезпечує від корупції в органах державної влади. Так ми втрачаємо професійність, послідовність реформ та їх логіку.


— Чи означає це, що наша держава в розвиток аграрного сектору не втручається?


— Певною мірою це питання дискусійне. Модель повного невтручання сьогодні реалізується в багатьох країнах, де розвиток ринку саморегулюючий, існує вільна конкуренція. Є її «вияви» і в нас.


Як приклад можна навести ринок картоплі: протягом багатьох років в Україні він ніким не регулювався. Усе українське селянство від Луганська до Закарпаття вирощує картоплю. І тільки кліматичні умови впливають на обсяги її збору. Так, її завжди достатньо. І держава майже не здійснює жодних впливів, хоча через покращення насінництва це треба було б робити.


Але нині нашому політикуму більше притаманний так званий аграрний фундаменталізм, за якого аграрний сектор кладеться в основу всієї національної економіки. Ми, зокрема, часто є свідками суспільних гасел «Україна — аграрна держава». Здебільшого це емоції позитивізму, а не виважені наукові й прагматичні думки. Бо стверджуючи, що Україна — аграрна держава, ми повертаємось до феодального ладу, в часи, коли домінувало землеробство, більшість населення займалась сільськогосподарським виробництвом. Україна за всіма ресурсними можливостями має бути індустріальною, високотехнологічною, інформаційною країною з розвинутим сільським господарством. У цьому разі доходи формуються в інших галузях і підтримують не стільки сільськогосподарське виробництво, як соціальний устрій на селі. Але якщо ми ставимо на перше місце «Україна — аграрна держава», це означає, що прибутки, які можуть бути отримані в аграрному секторі, мають підтримати хімічну промисловість, транспорт, будівництво, і саме за рахунок села та його доходів розвиваються інші галузі економіки держави. Це нинішній економічний парадокс України. Ніде в світі немає такої структури економіки, за якої сільське господарство, що виконує основну продовольчу місію, було б спонсором, приміром, металургії.


— А третій напрям?


— Це змішування функцій держави і саморозвитку. Такий підхід, як на мене, найбільш продуктивний. У цьому контексті не можу зрозуміти логіку рішення Кабінету Міністрів, яким відпущено ціни на продовольство. Чиї доходи ми вирішили підтримати? Тим більше, що вже очевидні негативні його наслідки для українських споживачів. Населення змушене уже упродовж двох тижнів купляти деяку продукцію на ринку на 20—50% дорожче, і це при мізерних заробітних платах і доходах. У Європі, між іншим, при прийнятті таких рішень завжди керуються прогнозуванням рівня добробуту. Це означає, що зміни в політиці є соціально виправданими, коли внаслідок їх бодай частина суспільства опиниться в кращому становищі, а головне — при цьому стан інших не погіршиться. Так має бути і у нас.


— Якщо торкнутися європейського досвіду щодо підтримки, зокрема, фермерства, наскільки корисний він для нас?


— У країнах ЄС загалом приблизно 12 млн. фермерських господарств із середнім розміром фермерського господарства близько 16 га. У фермерському господарстві залучено до праці понад 26 млн. річних працівників, у тому числі найманих. Саме вони й становлять основу аграрного виробництва. І хоча їх частка у валовій продукції цих 28 держав — лише 2%, суспільство зацікавлене створити для своїх фермерів такі умови, щоб у державі домінувала вітчизняна аграрна продукція і купляти її за кордоном не доводилось. ЄС виділяє зі свого загального бюджету один відсоток на підтримку фермерства через аграрну політику — це приблизно 58 млрд. євро, а суспільство в особі Європейської комісії створює для своїх фермерів належні умови. Схожа політика і в США, і в Новій Зеландії та багатьох інших країнах. У нас, на жаль, такої політики сьогодні ще не вироблено. Маємо достатньо велике розшарування наших виробників — десь 11 тис. середніх і великих підприємств і 39 тис. фермерських господарств. Відчуваєте різницю — у нас середня площа на одне статистичне господарство, що має статус виробника сільськогосподарської продукції, близько 480 га проти їхніх 16 га? Тому, оцінюючи масштаби виробництва, маємо дати відповідь на запитання, що в нинішніх наших умовах повинні стимулювати аграрна політика, міністерство і КМУ — попит чи пропозицію? Переконаний, що попит. У населення України мають бути гроші для придбання української продукції. Це стимулювання може відбуватися через підвищення зарплат, пенсій, студентських стипендій. Саме це шлях до збільшення роздрібного товарообігу як джерела надходження коштів до держбюджету. І заява Прем’єр-міністра про підвищення із січня наступного року мінімальної заробітної плати до 3,2 тис. грн. саме на це, на мій погляд, і спрямована. В економічному аспекті ще треба багато що порахувати, але однозначно цей намір потрібно вітати. Ми не можемо рухатись у Європу з середньомісячними доходами у 150 чи 300 доларів.


— Чи означає це, що європейські напрацювання неприйнятні для нас зовсім? Навіть попри те, що саме в ЄС ми торуємо шлях?


— Не означає, із них уже сьогодні є що взяти. Європейський Союз, приміром, розділяє заходи підтримки виробника, тобто фермера, і сільських територій як два окремі проекти, чого немає в аграрній політиці України. Між тим Євросоюз має єдиний центр регулювання всіх відносин, які виникають у сільському господарстві, — це спільна аграрна політика. Саме вона спрямована на основні його сегменти, причому не лише структурні чи економічні, а й соціальні. За оцінками, сьогодні в цілому можна говорити про те, що 69% по ЄС — це видатки, пов’язані з прямими платежами, тобто це підтримка фермерів, і десь приблизно 25% — це підтримка розвитку сільських територій. Створюються умови, щоб людина жила в сільській місцевості, але завдяки наявності транспортної комунікації могла їздити щодня на роботу за 100 км. Якщо ми таку концепцію не візьмемо в основу нашої аграрної політики з точки зору забезпечення зайнятості населення, то ризикуємо деградувати. Отож під Мінагрополітики має бути і фінансування розвитку сільських територій. Єдиний пакет Мінагрополітики повинен забезпечувати розв’язання продовольчої проблеми, а це пов’язано і з життєдіяльністю сільських людей. Якщо превалюватиме підхід, за якого сільськогосподарську продукцію вироблятимуть тільки великі агрокомпанії, то чим займатиметься місцеве сільське населення? Без державної політики підтримки українського села воно що, має зникнути?


— Саме від цього і застерігають багато фермерів. Холдингам, насамперед, їх власникам головне — розгорнути виробництво і отримати прибутки, чи не так? Доля ж населених пунктів, розташованих у межах їхніх землеволодінь, як і їх мешканців, мало турбує.


— Так, за масштабного виробництва ресурси використовуються економніше, дохід більший, офшорний бізнес зростає. Але чи тільки в цьому ми маємо бачити аграрну економіку України? А соціальне становище тих, хто збудував раніше сільські дороги, виростив лісосмуги, сформував поля для нинішнього бізнесу? Українське село завжди було носієм культури, духовності, моралі. Сільські мешканці традиційно через сталість сільської громади формують українську духовність і культуру. І, очевидно, саме в це середовище варто спрямувати частину доходів нашого бізнесу, а не лише апелювати сплаченими до держбюджету податками. Певен, що децентралізація вже засвідчила свою ефективність щодо громад, і деякі з них за півтора року змогли покращити свій соціальний добробут за рахунок власних коштів. Але тут міг би і повинен сказати слово й бізнес. Тим більше, чи правильно, що аграрні й інші компанії отримують доходи за рахунок використання земельних та інших ресурсів громад, а реєструються в містах, де і сплачують податки? Вони мають бути зареєстровані там, де орендують землю, і саме там сплачувати податки, наповнюючи бюджети сільських і селищних громад. Здавалось би, таке рішення напрошується саме собою, але чомусь гальмується роками. Це було б вигідно і для сільської громади, і для суспільства — ми зняли б величезне соціальне навантаження з держави.


Розмовляв Віктор КОЛОМАК.


Київ.