Потрапила мені до рук книга Юрія Сороки «Романів. Історичне минуле і сучасне волинського села». Це історико-краєзнавче видання одразу ж привабило мене, бо й сам я належу до волинян (народився на теренах колись Великої Волині), отож клич предків не дає мені супокою, коли торкаюся рідних джерел. Одразу ж скажу, що своєю самобутньою книгою автор дуже зігрів моє читацьке серце.
Юрій Михайлович Сорока, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка — добре знана в наукових колах особистість. Його перу належить майже сто наукових праць з історії української державності та історії західноукраїнських земель. У цьому ряду осібно стоїть дослідження «Романів». То не просто науково-пізнавальна розвідка про історію рідного села, що з давніх-прадавніх літ укоренилося неподалік Луцька, крізь її призму чітко проглядається велика, почасти сумна й трагічна історія волинських сіл загалом.
Саме розташування села окреслило йому долю історично насичену, складну й тернисту, що яскраво зафіксовано в таких розділах книги, як «Із сивої давнини», «Романів у ХІV—XVІІІ століттях», «У складі Волинської губернії». Читачеві, безумовно, буде цікаво довідатися, що свою назву село прибрало ще в період між 1195—1200 роками. Саме в ті часи князь Волинської землі, а згодом Волинсько-Галицької держави Роман Мстиславович дав своє ім’я кільком сільським поселенням, у тому числі й Романову, що під Луцьком — вдало географічно розташованому на торгівельно-економічному східному шляху краю.
Юрій Сорока на основі численних археологічних, літописних, архівних, писемних та усних джерел зумів наповнити книгу багатьма унікальними фактами, які тісно пов’язують Романів із значними історичними подіями і за часів незалежного існування Волинсько-Галицької держави; і в русько (україно)-литовському періоді, що тривав аж до 1569 року, коли Литва остаточно об’єдналася з Польщею; і в пору феодально-кріпосницької системи Речі Посполитої; і тоді, коли Волинь, як і інші українські землі, на довгі віки відійшла до Росії. Отже, Романів був свідком і величного, і трагічного. Серед знакових подій, до яких було причетне це знатне село, автор виокремлює з’їзд володарів держав Центральної та Східної Європи, що став першою спробою організації колективної безпеки європейських держав і був першим зібранням представників двох світів — східного й західного, які тривалий час через монголо-татарську навалу були ізольовані один від одного. Центром цієї історичної події, яка відбулась у січні 1429 року і тривала кілька тижнів, став Луцьк, куди з’їхалися високі гості. За свідченням літописця, їх разом із почтом зібралося 15 тисяч осіб. Зрозуміло, що Луцький замок не міг усіх їх розмістити, тому частина чиновного люду вимушена була оселитися в ближніх селах, у тому числі й у романівській окрузі.
Автор пише і про участь романівців у Великій українській національно-визвольній козацько-селянській революції 1648—1676 років, коли вся Волинь вирувала масовим покозаченням, повстаннями, формуванням бойових сотень і навіть козацьких полків. В епіцентрі цих подій був і Романів, жителі якого активно влилися в народне річище повсталого українського люду проти свавілля польської шляхти. Романівці брали активну участь і в знаменитій битві під Берестечком.
Багато війн пронеслося за тисячолітню історію над рідним селом автора книги. Та особливі грози над ним нависли в Першу й Другу світові війни. Кров холоне в жилах, коли перечитуєш прізвища романівців, які загинули на полях битв із фашизмом. Їх — 89 осіб. Багато хто з них був молодим, необстріляним. Вони потрапили на війну після визволення Волині і невдовзі й загинули — на полях Білорусі, Польщі, Прибалтики, змиваючи, за словами політкомісарів, «безчестя перебування під фашистською окупацією».
Попри всі лихоліття, страждання, визиски, Романів жив, трудився, дедалі міцніше утверджувалися його трудівники на своїй землі. Виростали покоління за поколіннями, в селі переплітались і польська, і чеська, і німецька, й інші культури, але корінне населення сприяло порозумінню, збереженню віками намоленого стрижневого кореня романівських волинян-українців з їх традиціями, звичаями, піснями, працелюбством, добротою, чесністю, злагодженістю, умінням поважати інших. Може, саме це й посприяло тому, що свого часу село виросло до волосного адміністративного центру, куди входило 35 сіл, фільварків та колоній. Тут у ХVІІІ столітті було відкрито двокласне міністерське народне училище, а потім ще й церковно-парафіяльну школу. Значно пізніше, вже за Січових стрільців, у Романові відчинить двері перша українська школа. На початку 1921 року тут запрацювала «Просвіта», яка стала центром українського культурного життя на селі.
Ось такими промовистими фактами рясніє ця надзвичайно цікава книга, що стала першим узагальненим дослідженням романівської історії. Вона густо пересипана фотодокументами, багатьма знімками, що увійшли до розділу «Романівська фотохроніка». З них постають красиві, горді, мудрі й мужні обличчя односельців, які творили й творять історію села, попри всілякі перепони й перестороги, що випали на їхню долю вже у повоєнний час, коли людей батогом заганяли в колгосп, нещадно розправлялися з інакодумцями, з «буржуазними націоналістами». Між іншим, у Романові не раз з’являвся сам Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Він переховувався тут ще в липні 1949-го і під час Різдвяних свят 1950 року, за два місяці до своєї загибелі.
Перечитуючи цю глибоко наукову, а водночас публіцистично-пізнавальну книгу, переймаєшся гордістю за наших людей, які все витримали й зберегли свої найбільші духовні цінності, честь і славу рідного села. Нині романівці творять нову історію, вже в незалежній Україні. Їм, як і всім нам, непросто, але їхні погляди спрямовані вперед. Вірить у творчі сили своїх односельців і їх шанований земляк Юрій Сорока. Свою віру він вкладає в такі щемні рядки: «...В дитячому садку села Романів відкрилася нова група — Іванки, Марійки, Оленки, Іринки, Юрчики, Михайлики та їх однолітки, коріння батьків, дідів і прадідів яких переплелось у Романівській землі, з кожним кроком все твердіше входять у життєвий простір села, Волині, України, всього світу. Їм випала доля відкривати і розбудовувати третє тисячоліття, творити нову славу прадавнього Романова».
Здається, краще й не скажеш!
