22 січня — День Соборності України

 

Цього року виповнюється 100 літ із початку Української революції 1917—1921 років. І саме на 22 січня припадають дві найважливіші для України історичні дати: цього дня 1918 року ІV Універсалом Української Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки, а наступного, 1919 року, на столичному Софійському майдані відбулась ще одна вагома подія — об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в одну державу. 

 

Молебень на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Цивільні познімали головні убори. В центрі на передньому плані — Симон Петлюра та Володимир Винниченко (праворуч). 22 січня 1919 року.

 

5 січня 1919 року газета «Нова рада» повідомила, що Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки 3 січня ухвалила і проголосила про прилучення своєї території до Української Народної Республіки.

 

Фото з брошури «Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки: світлини, карти, документи», виданої Інститутом національної пам'яті.

 

Центральна Рада: від автономії до незалежності


Із початком революції 1917 року Михайло Грушевський, окреслюючи території Російської імперії, де більшість становили українці, у брошурі «Якої автономії і федерації хоче Україна», писав: «Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави (бо про них говоримо поки що, не зачіпаючи іншого питання — об’єднання всіх українських земель) була утворена одна область, одна національна територія. Сюди, значить, мусять увійти губернії в цілості або в переважній часті українські — Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська й Кубанська. Від них треба відрізати неукраїнські повіти й волості, як, скажім, північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської тощо, а прилучити натомісць українські повіти сусідніх ґуберній, як Хотинський і частини Акерманського Бессарабської, східні части Холмської губернії, полудневі окрайці губернії Городненської, Мінської, Курської, західні части Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропільської губерній. Так утвориться територія, де українська людність становить більшість (в городах тепер українців менше, але городи мусять іти за більшістю доохресної території)». Отже, від самого початку в основу творення майбутньої незалежної держави було покладено ідею соборності всіх етнічних українських земель. Бо хоч у цьому переліку відсутні згадки про Галичину, Буковину та Закарпатську Україну, причиною цього було те, що на початку 1917 року ці українські етнічні землі входили не до Російської, а до Австро-Угорської імперії.


Першою значною політичною маніфестацією українців за об’єднання стало проведення щойно посталою Центральною Радою Всеукраїнського національного конгресу, який у квітні 1917 року відбувся в Києві. Символічно, що головою конгресу було обрано представника Кубані Степана Ерастіва, а почесним головою Михайла Грушевського, що народився в Холмі, на протилежній частині українських земель. Тож цим було продемонстровано, що українські етнічні землі простягаються від Кубані і аж до Холмщини.


Важливим кроком Центральної Ради стало ухвалення в листопаді 1917 року ІІІ Універсалу, яким проголошувалася Українська Народна Республіка та вперше на офіційному рівні визначалася її автономна, поки що в єдності з російською федерацією, територія. «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів», — ішлося у цьому документі.


Наступним, логічним у тогочасних умовах кроком Центральної Ради стало проголошення 22 січня 1918 року історичного ІV Універсалу Центральної Ради, за яким «Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». І саме з цих позицій делегація УНР брала повноправну участь у переговорах у Бресті, внаслідок яких у січні 1918 року було підписано мирний договір між Українською Народною Республікою, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з другого, за яким до складу УНР також відходили Холмщина і Підляшшя, а Галичина та Буковина виділялися в окремий коронний край у складі Австро-Угорської імперії. Отже, для УНР умови Брестського миру були цілком прийнятними.


Важливо, що в Бресті також було підписано угоду між Центральними державами та РРФСР, яка зобов’язувала останню визнати законність Центральної Ради, вивести з території УНР свої війська та підписати з нею мирний договір.


Гетьман Павло Скоропадський: боротьба за Крим, Кубань, Холмщину


Щоправда, намагатися втілити умови Брестського миру довелося вже гетьману Павлу Скоропадському, який після державного перевороту 29 квітня 1918 року очолив Українську державу. Не вдаючись у розбіжності в ідеології Центральної Ради УНР та Української держави, зазначимо, що П. Скоропадський також був прихильником об’єднання всіх етнічних українських земель та доклав для цього чимало зусиль. Насамперед українська влада прагнула встановити кордони з РРФСР, тож із цією метою з травня по жовтень 1918 року в Києві з перервами тривали мирові переговори. Та хоч 12 червня 1918 року сторони навіть підписали прелімінарний (попередній) мирний договір, проте подальші події засвідчили, що большевики, весь час відмовляючись під надуманими причинами визнавати доводи та пропозиції української сторони, просто затягували час, сподіваючись невдовзі знову окупувати Україну. Тобто мав місце такий собі «мінський процес» 1918 року.
Проблеми виникли і з реалізацією умов Брестського договору про приєднання до Української держави Холмщини та Підляшшя. Головною перепоною тут була політика начебто союзної Австро-Угорщини, яка, втім, не поспішала допускати українську адміністрацію до низки колишніх австрійських повітів. Ця справа дещо зрушилася аж у листопаді 1918 року, коли Німеччина зобов’язувалася допомогти Українській державі у встановленні кордону з Польщею. Однак революція в Німеччині так і не дала змоги реалізувати цю угоду, тож Холмщину та Підляшшя невдовзі зайняла Польща.


Так само гетьманській владі не вдалося завершити процес входження до складу Української держави Криму. Бо хоч наприкінці вересня 1918 року навіть було підписано прелімінарну угоду із визначенням статусу Криму як автономії у складі Української держави, подальший наступ на Україну військ білої та червоної Росії зробив це неможливим.


Схожою була й ситуація із переговорами про федерацію з Кубанню. Дмитро Білий у «Нарисах історії українців Кубані» зазначає, що 16 лютого 1918 року вийшов акт, за яким Кубань проголошувалася Самостійною Кубанською Народною Республікою, а ще через декілька днів на приватній нараді було прийнято рішення розпочати роботу про приєднання Кубані на федеративній основі до України. Тож, коли 28 травня 1918 року делегація кубанського уряду на чолі з головою Законодавчої Ради Миколою Рябоволом прибула до Києва, П. Скоропадський вітав її такими словами: «Я дуже радий, що в особі вас... можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все-таки... лишилися вірними синами рідної неньки-України. З огляду на це, я сподіваюся, що й тепер славні кубанці підуть разом із молодою Українською державою, щоб здійснити ті гарячі мрії». Микола Рябовол у відповідь запевнив, «що Кубань буде завжди в цілковитому єднанні зі своєю ненькою-Україною». Проте невдовзі попри допомогу з боку Української держави зброєю, амуніцією, медикаментами кубанський уряд впав під натиском військ Денікіна, а згодом українська Кубань була фактично винищена большевиками.


УНР та ЗУНР: як творився Акт Злуки


1 листопада 1918 року внаслідок занепаду Австро-Угорської імперії було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, яка відповідно до Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії включала в себе території Галичини, Буковини та Закарпаття. У розділі цього закону, присвяченому кордонам, зазначалося: «Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українcькою суцільною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії — то є українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів) Спиш, Шариш, Земплин, Берег, Угоча і Мармарош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга».


Уряд ЗУНР, не марнуючи часу, вже наприкінці листопада відрядив до Наддніпрянської України делегацію, уповноваживши її укладати будь-які угоди.


Тим часом у Києві в листопаді 1918 року внаслідок антигетьманського повстання до влади прийшла Директорія, яка відновила Українську Народну Республіку. І вже 1 грудня 1918 року повноважні представники УНР та ЗУНР підписали у Фастові передвступну угоду про майбутнє об’єднання. Дуже рельєфні спогади про ті події залишив член західноукраїнської делегації Лонгин Цегельський, котрий обіймав посаду керівника Секретаріату закордонних справ ЗУНР. Оповідаючи про початок переговорів із членами Директорії Володимиром Винниченком, Панасом Андрієвським, Андрієм Макаренком, Федором Швецем та Симоном Петлюрою, він також згадує про дискусію стосовно повноважень делегації ЗУНР, оскільки відбула вона ще до гетьмана Скоропадського, а прибула вже після приходу до влади Директорії. Однак, пише Цегельський, після прибуття з фронту Симона Петлюри цю проблему було вирішено за кілька хвилин: «Не робив він ніяких проблем з наших повноважень, кажучи: «Це ясно. Якби ви застали гетьмана при владі, ваші повноваження були б добрими для нього. А що ми опинилися при владі, то вони добрі й для нас». Оскільки Петлюра невдовзі знову мав відбути на фронт, то було вирішено, «щоб угоду про злуку підготувати до підпису негайно». «Не пам’ятаю, хто підписав першим — ми, галичани чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 року близько полудня, в історичному Фастові, де між Галичиною і Україною була укладена перша угода про злуку», — записав Л. Цегельський.


У передвступній угоді, зокрема, зазначалося: «В імені Української Народної Республіки Директорія — Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець і Панас Андрієвський і іменем Західно-Української Народної Республіки д-р. Лонгин Цегельський і д-р. Дмитро Левицький, як повновласники Української Національної Ради і Державного Секретаріату, заявляють:


Йдучи за найгарячішими бажаннями Українського Народу обох Українських Народних Республік бути якнайскоріше і навіки злученими в одній національній, незалежній та суверенній Українській Державі, та виповняючи висловлену волю верховних і рішальних тимчасових державних органів, а саме волю Українського Національного Союзу і установленої ним Директорії з одного боку, та Української Національної Раду і Ради Державних Секретарів з другого боку, злучитись в одно державне тіло, заключаємо ми слідуючий передвступний договір про державну злуку:


1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою — значить, заявляє свій намір перестати існувати, як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку.


2. Українська Народна Республіка заявляє цим рівно ж свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою — значить, заявляє свій намір прийняти всі територію й населення Західно-Української Народної Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народну Республіку.


3. Правительства обох Республік уважають себе зв’язаними повищими заявами, то значить: уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».


3 січня 1919 року Українська Національна Рада у Станіславові (нині Івано-Франківськ) затвердила ухвалу про злуку ЗУНР з УНР в одну державу, ратифікувала передвступну угоду та доручила уряду негайно розпочати переговори з урядом УНР стосовно його реалізації. «Українська Національна Рада в повному складі. Головує на засіданні сам президент Петрушевич. Побіч нього у президії на подіумі за зеленим столом — на знак того, що засідання має історичну вагу, — всі віце-президенти.

Кабінет державних секретарів також тут... Галереї переповнені. Настрій святочний. Тихо, як у церкві. На вулиці гурми людей, що не змогли дістатися до будинку... Від імені Кабінету державних секретарів має слово секретар закордонних справ доктор Цегельський», — такою була атмосфера під час ратифікації угоди.


«Я говорив коротко. Підкреслив, що історичним ідеалом українського народу є політична незалежність і політична єдність усієї української землі в суверенній українській державі. Від часу смерті Ярослава Мудрого ми вперто стреміли до здійснення цього ідеалу. Сьогодні діждалися тієї урочистої миті, коли нарешті в нашій силі його здійснити. Зробимо це сьогодні ухвалою Української Національної Ради... До Києва, до матері українських городів!», — згадував ті миті Л. Цегельський.


Президент Української Національної Ради ЗУНР Євген Петрушевич у своєму зверненні до зібрання висловив переконання, що ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. «По лінії з’єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе наш дух і скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!», — підкреслив він.


І знову дамо слово Л. Цегельському: «А далі як один муж, ціла рада піднялася з місць. І галерея встала. Було тихо, хоч мак сій, аж промовив президент: «Стверджую, що резолюція про злуку Галичини й Буковини з Україною прийнята одностайно. Оцим стверджую й оповіщаю, що від цієї миті старинна Галицько-володимирська волость входить в склад єдиної та нероздільної, соборної та суверенної, Української держави. Соборній Україні слава!».


У середині січня влада ЗУНР отримала з Києва повідомлення, що 21 січня 1919 року в Києві збирається Трудовий конгрес, який має затвердити Акт Злуки, тож згодом до столиці відбула делегація, що складалася із чільних членів Української Національної Ради.


Були серед них і делегати від Буковини та Закарпатської України. До того ж 21 січня 1919 року, якраз напередодні проголошення Акта Злуки, в Хусті відбулися Всенародні Збори закарпатських українців, які висловилися за приєднання до Соборної України. В ухваленому рішенні зазначалося, що Всенародні Збори ухвалюють з’єдинення комітатів Мармарош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шариш, Спиш і Абауйторпа з Соборною Україною, просячи, щоби нова держава при виконанню сеї злуки узгляднила окремішне положеннє угорських українців. Крім того, закарпатські українці заявили, що не визнають угорського закону про «Руську Країну» як ухваленого без волі народу, то «український нарід не вишле своїх послів до угорського парламенту», висловилися за те, щоб «українське військо обсадило комітати, заселені українцями».


22 січня 1919 року: «Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»


Делегація ЗУНР на чолі з віце-президентом Української Національної Ради ЗУНР Левом Бачинським прибула до Києва 18 січня, а наступного дня відбулася перша офіційна зустріч, під час якої члени делегації вручили представникам Директорії вірчу грамоту УНРади. 21 січня Рада народних міністрів УНР також ухвалила рішення про об’єднання та затвердила текст Універсалу Соборності.


22 січня вже на вході до Софійської площі з Володимирської вулиці гостей зустрічала тріумфальна арка, на якій було розміщено давні герби княжої України та Галичини, а по всьому майдану розташувалися герби українських земель. Над людським морем, що вихлюпнулося із Софійської площі на всі прилеглі вулиці, майоріли національні прапори, вишивані хоругви, рушники і транспаранти, а по боках площі — українське військо. «Ось так виглядала Софійська площа, коли в годині 12-й вполудне ми, західноукраїнська делегація в силі 65 голів, а так само Директорія та цілий придніпрянський уряд і штаб заїхали на неї військовими самоходами. Директорія, придніпрянський уряд та штаб станули лицем до Великої Володимирської вулиці, а наша галицько-буковинська делегація навпроти неї. Проти себе стояли, уособлені тими двома групами, представники двох українських земель, що від соток літ розділені були лихою долею», — згадував ту хвилюючу мить Л. Цегельський.


Близько дванадцятої дня залунала команда куреня почесної варти «Позір!» і одночасно на Печерську ударили гарматні постріли, які з певними відступами лунали протягом усієї церемонії проголошення Акта Злуки. Із першими пострілами також подали голос дзвони Софійського собору, а з брами вийшла церковна процесія. Церемонію розпочав голова західноукраїнської делегації, віце-президент Української Національної Ради Лев Бачинський. «На цій історичній площі столичного Києва стаємо оце ми, законним і вольним голосом нашого народу вибрані представники Західної України, а саме Галичини, Буковини та Закарпатської Русі, та доносимо вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і лицем історії, що ми, український народ західноукраїнських земель, будучи однією кров’ю, одним серцем і однією думкою з усім народом Української Народної Республіки, власною своєю волею бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого і до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться навіки з Великою Україною в одне нероздільне тіло, соборну та суверенну Українську державу», — виголосив він. Після цього Л. Цегельський зачитав заяву президії Української Національної Ради і Державного секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську Соборну державу.


Цю грамоту він передав голові Директорії Володимиру Винниченку, котрий також привітав усіх зі злукою «братньої, Галицької волості з матірним пнем України». Ще один член Директорії, професор Федір Швець виголосив текст Акта Злуки, а голосисті читці, які стояли на підвищеннях по краях площі, зачитали цей документ ще раз для тих, хто був аж на прилеглих вулицях: «Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині Народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».


Коли над майданом трохи стихло, Володимир Винниченко та Лев Бачинський подали один одному руки. «З грудей тисяч, що стояли довкола, вирвалося, оглушаючи: «Слава! Слава Україні! Слава галичанам!». Оце «Слава» покотилось дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю: щось могутнє і незабутнє», — зберіг для нас тогочасні емоції Л. Цегельський.


Далі відбувся молебень за Соборність українського народу, військовий парад придніпрянської кінноти та галицького Легіону січових стрільців, за якими через площу покотили польові гармати, важкі мортири, гаубиці та панцерники.


«Як сон, як мрія, пригадується це — Софійська площа, залита тисячами українського люду, оці полки української армії, Директорія та наші галичани під пам’ятником Богдану. Сивий голуб — Сандуляк, втираючий сльозу Стефаник, кремезний, з уже посрібленою бородою Старух, пучка духу, але що за дух! — Шмігельський... Усі вони — свідки й учасники цього великого дня. Чи не найбільшого в новітній історії України», — зазначив Л. Цегельський та пророчо передбачав, що майбутні покоління у своїй боротьбі за Україну «завжди будуть змушені нав’язувати до тих історичної ваги актів, що їх ми там, у Києві, доконали».


А Павло Тичина у своєму вірші «Ой, що у Софійському заграли дзвони, затремтіли...» так само дуже емоційно написав:


«Ой, що на Софійському
та грали дзвони, 
замовкали,
Там прапори приймали,
до народу промовляли:
«Гей, разом, разом 
станемо
на ворога ми, браття-
завзяття!»
Хто зрадить Неньку-
Україну, —
прокляття тим, 
прокляття!
І суне військо лавою
від білих тихих брам,
Із «Заповітом», 
«Славою» —весь Київ наче храм...»


...За радянських часів про ці події не можна було навіть згадувати, тож пам’ять про Акт Злуки зберігали українці, які були змушені відступити з України після поразки Української революції. І ця пам’ять спочатку вистрілила проголошенням у 1939 році Карпатської України, згодом за Самостійну Соборну Державу боролася Українська повстанська армія, а започатковане наприкінці 80-х років минулого століття відзначення Дня Соборності, зрештою, вилилося в організацію 22 січня 1990 року «Ланцюга Злуки» між Києвом і Львовом, який уже в нові часи започаткував шлях українців до Незалежності і Соборності. Боротьба за Соборність триває й нині, коли московський агресор знову посягнув на українські землі.

 

Літо 1917 р. Українська маніфестація в Києві.

 

22 січня 1990 р. «Ланцюг Злуки» на Софійській площі.

 

 

 

 

 

 


На знімках: поштові марки, випущені УНР та ЗУНР упродовж 1918—1920 років.


З колекції автора.