65 років тому народився легендарний автор пісні «Червона рута» Володимир Івасюк (1949—1979).

В юності він подавав свою пісню на один із конкурсів під псевдонімом Весняний. Загинув Івасюк також навесні, за обставин, досі остаточно не з’ясованих. Коли в травні 1979 року його труну несли на львівське Личаківське кладовище, тодішнє партійне керівництво подбало, щоб на похорон прийшло якнайменше людей. Але прийшло багато. Тоді влада подбала, щоб не було жодних прощальних промов. І проводжали легендарного композитора мовчки. Але нема нічого промовистішого, аніж мовчання тисяч людей і остання дорога, всуціль устелена квітами.

Знамениту «Червону руту» Володимира Івасюка в 1970-х співав, без перебільшення, увесь Радянський Союз, від Балтики до Тихого океану. Його пісні у виконанні Софії Ротару двічі перемагали на престижному фестивалі в Сопоті. Отже, він, без перебільшення, дивував світ. Хоча, мабуть, найбільше музика Івасюка дивувала його батьківщину. Бо саме тим із нас, хто жив тоді в радянській Україні, здавалося неймовірним, як могла з’явитися така пісня, свіжа й потужна, після того як у нашій культурі протягом тридцятих, сорокових і пізніших років тривала політика випаленої землі? Звідки виникла ця пісня у просторі, переповненому бадьорою попсою? Здавалося, тут вже не було кому сказати нове слово від імені цієї культури і цього краю. І ось раптом з’явився цей хлопець із Кіцмані на Буковині, з’явився ніби нізвідки, для багатьох — усього лише «якийсь студент» з Чернівецького медінституту.

Звісно, нічого не виникає з нічого. Він з трьох літ любив слухати репетиції вчительського хору, куди його брали з собою батьки. А у п’ятилітньому віці пішов до музичної школи. А ще змалку пам’ятав, що його батько — колишній в’язень сталінського режиму.

Втім Івасюк ніколи не писав політичних чи, в банальному розумінні, «патріотичних» пісень. Його стихія — чиста лірика, але базована на таких глибинних живих пластах культури, що тодішня радянська ідеологія не могла цьому нічого протиставити. Цього дисидента не було за що посадити. Його легше було просто знищити.

Коли ми говоримо, що герої не вмирають, — це справді так, хоча мусять минути роки, щоб ця істина була перевірена і підтверджена часом. Власне, чим була його музика для тої епохи? Ця музика стверджувала: нашу культуру неможливо підмінити «чимось іншим», так само, як неможливо підмінити Батьківщину.

Люди, які це усвідомлювали, тоді ще здавалися самотніми. Адже нас навчили любити батьківщину як «одну шосту світу» — замість тієї, яку у нас забрали.

Тільки тепер, коли виросло покоління, що усвідомлює свою країну як єдину в світі, таку, що її нічим не підміниш, — стало зрозуміло, ким був Володимир Івасюк, дивовижний і самотній співець червоної рути.