Народився Всеволод Зіновійович Нестайко 30 січня 1930 року в Бердичеві на Житомирщині. Його батьки — лід і полум’я: тато — син греко-католицького священика, січовий стрілець, пізніше боєць Української Галицької армії, знав п’ять мов, був на дипломатичній роботі. Мама — викладач російської словесності, сестра милосердя в російській імператорській армії.

Сам великий анекдотник згадував, що народився у перерві між читанням Ремарка: «Акушер, старий єврей, каже: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!» І з пологового будинку мене перевезли на вулицю Пушкіна».

Про своє дитинство Всеволод Зіновійович розповідав: «...Я чомусь згадую самотність. Так уже склалося. Тата свого я не пам’ятаю. Скільки не напружую пам’ять — згадую лише цукерки, якими він мене частував у той вечір, коли прощався з нами... І ще згадую цирк і фокусницю Клео Доротті. Це було в Харкові. Мама повела мене й сестру в цирк, щоб трохи розрадити після того, як тато поїхав. Згодом виявилося, що поїхав назавжди». Він загинув у 1933 році в радянському концтаборі.

Рятуючись від голоду, в 1933-му мама — вчителька з двома дітьми — переїхала в Київ, де мешкала її сестра, і почала викладати російську мову та літературу в 56-й школі. Саме з цих років Всеволоду і запам’яталась самотність: хворобливого хлопчика («мабуть, немає такої дитячої хвороби, окрім рахіту, якою б не хворів у дитинстві») мама зачиняла вдома, а сама бігла на роботу.

1941-й: страшні будні війни й окупації, два довгі дитячі роки поневірянь, голоду, страху облав і неволі. Він розповідав: «Ми не змогли виїхати, бо я знову захворів. Мамине серце розривалося навпіл. У Москві була моя сестра, що вчилася там, в інституті. Два роки ми нічого про неї не знали». Навчання продовжував у підпільній школі, яку організувала для дітей мама. Згадує письменник і націлений на нього чорний отвір дула німецького автомата на Куренівці, де на старому закинутому кладовищі з іншими хлопчиками рвав горіхи. «Жартівливому бистроокому Павлуші куля пробила скроню — він саме повернувся до мене, хотів щось сказати. Тільки вбивши Павлушу, німець побачив, що то дитина. І в мене вже не вистрелив. Ніколи було, поспішав...» Після війни простудіював самостійно дев’ятий клас, склав екстерном екзамени і закінчив школу зі срібною медаллю (була одна четвірка з фізики).

«Я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина — перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад — у дитинство! Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...»

Із 1947 року Всеволод Нестайко навчався на філологічному факультеті Київського університету. У 1952-му закінчив виш, почав працювати в журналі «Барвінок». Пізніше він — редактор видавництва «Молодь», з 1957-го по 1987-й (30 років!) — редактор у видавництві «Веселка». Був дуже вимогливим до себе і до інших. Якщо раптом проскакувала помилка, приходив із київським тортом, схилявся перед редактором і казав: більше ніколи.

Перше оповідання В. Нестайка для дітей побачило світ 1954-го в журналі «Барвінок». Цього ж року одружився з молодшою на рік філологінею Світланою. Знайшлася у них донечка Ольга — майбутній філолог. Мешкали у Києві на Дружби народів, згодом — на Шовковичній.

Перша збірка «Шурка і Шурко» вийшла 1956 року. Відтоді автор написав чимало цікавих і дотепних книжок для дітей. Розповідаючи про своє бажання стати дитячим письменником, Всеволод Нестайко зазначив: «Всі болі мого розтоптаного війною дитинства викликали жагуче бажання знову повернутися в те дитинство і спробувати пережити його по-іншому, не так, як жилося, а так, як мріялося, — сонячно, весело, цікаво, з пригодами не трагічними, а комічними, радісними, щасливими».

У 33 роки в Ірпені при вині та шашликах гусар, який випити любив, але ніколи на чотирьох не ходив, подарував світові найкращий український дитячий роман «Тореадори з Васюківки». Телефільм, створений за ним, здобув Гран-прі на міжнародних кінофестивалях у Мюнхені (1968) та Алегзандрії (Австралія) (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» (за однойменною повістю) отримав премію на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984) і спеціальний приз на Міжнародному фестивалі у Габрові (1985). Всеволод Нестайко написав понад 30 книжок для дітей, які виходили накладами в 30—50 тисяч примірників, отримував великі гонорари.

У 1979 році книжку «Тореадори з Васюківки» внесено до Почесного списку Г. К. Андерсена як один із видатних творів сучасної літератури для дітей. «Це високомистецький посібник із відновлення людської подоби в одному окремо взятому читачеві. І поки хоч одна людина прагнутиме увійти в царство Боже й нестерпно сумуватиме за власною дитинністю, чистотою й відкритістю, книжку Нестайка читатимуть».

Останні місяці життя 84-річний письменник не виходив із дому, хворів на цукровий діабет, осліп. 16 серпня 2014 р. сонячний майстер помер. У царство тіней Всеволода Зіновійовича Нестайка проводжали: 83-річна вдова Світлана Пилипівна, 60-річна донька Ольга, двоє чорнявих онуків — Антон (30 років) та на два роки молодший Андрій, який приїхав із зони АТО. Поховали Всеволода Зіновійовича на Байковому.

Ганна ЧЕРКАСЬКА.

Запоріжжя.