До питання про відмову від блакитного палива на селі

Уже скоро рік від часу, коли всі вітчизняні ЗМІ тільки й гомоніли про заяву віце-прем’єр-міністра Павла Розенка, котрий запропонував жителям сільської місцевості відмовитися від газу. «Для жителів сільських територій перспективно в плані енергозбереження. Так, це радикальний крок. Але необхідно думати над відмовою від споживання газу», — сказав тоді віце-прем’єр. Він також зазначив, що ціна на газ в Україні не зменшуватиметься, а тому необхідно шукати альтернативу.

Субсидія — зло!?

Почнемо з уточнення позиції Павла Розенка, яке віце-прем’єр змушений був зробити після вкрай негативної реакції суспільства на сказане ним: «Фразу, що селянам слід відмовитися від газу, вирвали з контексту мого інтерв’ю... Ми повинні йти двома шляхами. Перший — встановлення єдиної ринкової ціни на газ, щоб здолати корупцію, і можливість говорити про розрахунки за ринковими цінами. Друга складова: всіх соціально не захищених людей ми забезпечуємо і захищаємо через програму субсидій... І різке скорочення споживання газу в Україні... Сільське населення повинно в першу чергу розглядати систему субсидій, і друге: замість дорогого ресурсу, яким у всьому світі є газ, заміщати його іншими видами енергоносіїв. Це електроенергія, тверде паливо. Але цей проект повинен здійснюватися спільно з державою».

Як кому, а нам здається, що ключова фраза із процитованого — саме «здійснюватися спільно з державою». Але про участь держави, як, утім, і про «єдину ринкову ціну» в умовах повної відсутності ринку газу — монопольного формування тарифів «зі стелі», напевно, говорити зайве. Хоча б з огляду на практично одностайну думку експертного середовища. А от зачепити субсидії просто необхідно. Адже що таке будь-яка допомога? Це тимчасовий пожежний захід, спрямований на порятунок людей, що потрапили у скрутне становище. Тому пишатися тим, що вже який рік українцям сплачують субсидії, і кількість отримувачів лише зростає, м’яко кажучи, безпідставно. Не шукатимемо навіть підтримки експертів, які в механізмі субсидій бачать найкоротший шлях перекачування грошей із державного бюджету до кишень олігархів. Констатуємо лише: субсидія — зло!

Наперекір здоровому глузду

Таке враження, що в нашому реальному житті все робиться наперекір здоровому глузду. І якщо вся політика «попередників» базувалася на тому, щоб на цілий сільський район залишилися три будівлі — РДА, офіс «смотрящего» та податкова, то нині — лише податкова. А от хто сплачуватиме податки, якось нікого не цікавить... Тому було б логічно, коли б разом із програмою порятунку населення, яке потерпає від абсолютно непідйомних тарифів, мала б діяти і програма активного виправлення ситуації, що призвела до таких катастрофічних наслідків. І саме вона мала б бути пріоритетною. Бо, знаєте, якось не переконує сьогоднішній «Національний план дій з енергоефективності на період до 2020 року», схвалений ще 2015 року.

От тільки чи робиться щось у цьому напрямі? Не помітили. Більш-менш справно виплачують субсидії, спливло чимало часу від згаданої заяви віце-прем’єра, та щось не чути, щоб десь запрацював завод — хоч би й про людське око, аби було що показати по телебаченню та іноземним делегаціям — з виробництва теплових насосів чи реакторів-біогазогенераторів тощо. Та навіть розмов про це не чути! А про гостру необхідність фінансування таких проектів просто ніхто навіть думати не хоче. Усі, на чолі з Держенергоефективності, зосередилися на видачі державних «теплих» кредитів!

Щоправда, чиновники час від часу дають нам поради, чим потрібно топити, і навіть натякають на допомогу держави. На жаль, суть цієї допомоги якось не розкривається. А дарма. Бо коли б наша держав справді підтримувала підприємців та підприємництво, то, дивися, не доводилося б нас агітувати: в кожному селі діяла б артіль з будівництва та експлуатації, наприклад, тих-таки біогазових установок, і ніякого газпромівського газу там не треба було б.

Утім, як відомо, вся «допомога» малому та середньому бізнесу здійснюється нашим чиновництвом, образно кажучи, у вигляді роздачі безплатних порад, від яких нікому ні холодно, ні жарко. От і маємо, що в містах бізнес зберігся хіба що на базарах, а на селі — у фермерських господарствах. Власники яких поки що знаходять ресурс, щоб викручуватися в теперішніх складних умовах. Що буде завтра — не відає ніхто. Адже зовсім, видно, не сприяє творчості підприємців на ниві енергозбереження новий закон, що його прийнято 6 грудня й опубліковано напередодні Нового року, про те, що фізичні особи — підприємці (ФОП), які не отримують доходів, з 1 січня зобов’язані щомісяця платити єдиний страховий внесок (ЄСВ). Яка вже тут творчість? Швидше б закритися! Але це вже інша тема.

Важка альтернатива

Видається, що було б розумно, щоб саме держава якось виправляла свої помилки та наслідки цілеспрямованої політики на створення нестерпного бізнес-клімату. Тому із закладених у бюджет понад 50 мільярдів гривень на субсидії, може, варто було хоча б мільярд-другий спрямувати на фінансування в кожній області енергоощадного пілотного проекту. Тобто на базі напівзруйнованих «Сільгосптехнік» та «Міжколгоспбудів» підтримати створення потужностей для виробництва, наприклад, найбільш придатних і вигідних для села реакторів для біогазогенераторів.

Варто пояснити, що реактор — то гучна назва такого собі кубу з бетону 2 х 2 х 2 метри, в якому технічну складність становить металева покришка з трубами і манометрами для відбору біогазу та механізм розвантаження відпрацьованого гною. Нагадаємо, що перший радянський біогазогенератор запрацював на острові Хортиця в тодішньому Центральному інституті механізації тваринництва. Нині колись шикарне приміщення інституту зруйноване, а філіал, що від установи залишився, схоже, охолонув до біогазової проблематики...

Утім, коли комусь не ліньки, зазирніть у колись популярний журнал «Моделист-конструктор». Там тих проектів — на будь-який смак та вміст гаманця. Пам’ятаєте гасло: «Твори, видумуй, пробуй!»? А то ще можна організувати представницьку делегацію до Китаю. Де, за неповними даними, таких біогазоустановок — понад 30 мільйонів! Чим не приклад для наслідування?

Коли ж зазирнути в архіви того-таки вже згаданого інституту, то, певен, можна знайти проекти для тваринницьких ферм та птахофабрик, уже адаптовані під наші господарства. Сьогодні вони своїм важким духом буквально труять навколишні села, а могли б запросто постачати їм біогаз.

Тут від держави небагато треба: контроль за термінами виходу згаданих пілотних проектів на проектну потужність, за якістю, за відсутністю корупції на всіх етапах будівництва і виробництва. Бачиться лише дві загрози: інертність і байдужість наших чиновників і спротив газового лобі, яке намертво блокуватиме процес. Бо монопольне газопостачання не вигідне насамперед споживачам, яким немає з чого вибирати, але дуже вигідне тим, хто робить свій бізнес на газі і... на відсутності конкурентного ринку. І хоча за роки незалежності у нас, здається, вже стільки сказано про енергозбереження, підвищення власного видобутку вуглеводнів, про утеплення, що коли б ті балачки могли зігріти, то нагрілося б уже півкраїни... Але результати поки що ніякі!

Що ж до власного видобутку вуглеводнів в Україні, то наводити абсолютні величини немає сенсу через те, що вони весь час зменшуються. Ситуація така, що в державі щороку видобуток скорочується на сотні тисяч одиниць. Цього не заперечують і в Міністерстві енергетики і вугільної промисловості. У відомстві повідомляють, що і з газовим конденсатом справи не кращі. Тож до повної енергетичної кризи нам залишилися лічені роки. А далі вже не лише село, а й місто змушене буде топити соломою. Хоча ще маємо якийсь час, щоб зробити висновки.

Леонід СОСНИЦЬКИЙ.

Мал. Миколи КАПУСТИ.

Запоріжжя.