В Арт-галереї луцького ЦУМу відкрито виставку відомого волинського художника Володимира Жупанюка, присвячену його 70-річчю. Подаємо розповідь митця про його життя і творчі пошуки.

 

Волинський художник Володимир Жупанюк біля картини «Боремельський хрест» (2007 р.)

 

Вітер, книги і фантазії

У родині в нас художників не було. Ми жили в селі Вовковиї, що на Рівненщині. Пам’ятаю, до школи всю зиму моє місце було на печі. Мама мені дозволяла там малювати: стіни, нікому не видно з хати. Намалюю, а вона навесні забілить. Ще не знав букв, але перемальовував їх із зошита старшого брата Стаха, так мені було цікаво. Потім уже в школі змальовував з хрестоматії Шевченка, Пушкіна... Ніхто на те навіть уваги не звертав: малює, то хай малює.

Любив, коли на полі вітер сильний, лягти під одиноке дерево і слухати, як він шумить у гіллі. Очі закрию — і мені видається така дивна музика. Ота дитяча фантазія, можливо, з часом повискакувала. Закінчив одинадцять класів, але мене не тягнуло до техніки. Ми тоді в школі вивчали автосправу, то не міг до залізяк доторкнутися, токарний верстат гуде, а мені хочеться розглядати картини.

Тато мій лише чотири класи закінчив, але дуже любив літературу, Степана Руданського майже всього знав напам’ять.

Звичайне сільське життя мене цікавило мало. Вже студентом приїжджаю додому, а мама каже: «Дивись, яка у нас вже свиня велика, яка корова гарна». Прийду, коли вона просить. Але вона бачить, що це мене менше цікавить. Казала: «Якийсь такий трохи неудачний вийшов...»

Після одинадцяти класів поїхав вступати в училище декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, але мене не прийняли, навіть не подивилися: в армію треба йти. Батькові кажу: давайте дрова рубатиму. А він: «Ні, ти йди і вчись, виїжджай з цього села, бо будеш так, як ми з мамою, мучитися, іди шукай якоїсь спеціальності в місті».

Здобув фах товарознавця продовольчих товарів вищої кваліфікації. В місті Дубно працював головним інструктором, потім завторгом, далі — армія. Але це все не моє.

Потім перейшов на консервний завод у Мар’янівці, працював майстром, начальником зміни. А вдома малював «Три богатирі», «Альонушку»... Їздив у Львів, Луцьк у картинні галереї, відпочивав від усього цього. З Цегова отець Олександр попросив намалювати ікону. Намалював, аж раптом новий директор приходить і на плануванні: «А цей богомаз що тут робить? Ви знаєте, що він ікони малює?! Я за нього в тюрмі не хочу сидіти. Геть звідси, щоб я тебе не бачив». Я повернувся і пішов.

Не бійтесь додавати кольору

Саме тоді в Луцьку художньо-оформлювальний комбінат відкрився. Вирішив, що піду туди. Директор Анатолій Санілевич каже: «Сувій матерії отримав, і немає кому здати, побудь завскладом трошки». Це затягнулося більш як на півроку. Приглядався до художників: а чи зможу працювати? Потім усе-таки перейшов. Насміхалися: «Завсклад-художник», «Ага, закінчив кулінарне училище. Ха-ха-ха». Не хотів бути останнім і почав учитись, по виставках їздити, аналізувати...

На комбінаті працювали від виробітку. До мене претензій ніколи не було. Пощастило ще й тому, що в музеях треба було працювати: Лопатень, Іваничі, у краєзнавчому два роки оформлювали відділ природи. Діораму київський художник Леонід Жабінський робив. Допомагав йому. Він брав пензлик і поправляв. «Ти небо, — каже, — пофарбував, як двері». І раз пензлем, завбільшки майже як малярський квач, вмокнув — і по картині. Бачу, мій етюд оживає. «Не бійся кольору, — казав. — Не вгадав правильно, клади біля нього ще колір». Це також моя була поряд із ним два роки школа. Від кожного щось брав.

Часто біля мене, коли малюю, стоять діти. Вони не заважають. Кажуть: «Ой, як гарно. А де ви навчилися малювати?» «Діти, — відповідаю, — я не навчився, а ще вчуся». Вони сміються з мене, де ж такий дядько старий, а ще вчиться. Все щось шукаю, шукаю.

Я виріс на півдні Волині, недалеко від Берестечка. Там такі горби, долини. Полісся мені трохи зарівне: водичка і кущі. На Поліссі малюю щось таке, що має вже пропасти. В селі Світязь малював стару хату. Люди підходять і дивляться. Питають, а чому не мою хату? Малюйте мою, вона нова. Не хочу вашої нової хати. Потім у Світязі в бабці однієї був такий зарослий, як ліс, двір. Осінь стояла. Вона те, що попрала, розвісила там. І хати майже немає. Сидить, щось із кукурудзою робить. Питаю: «Можна зайти, щоб намалювати ваш двір?» — «Та ні, мені голова шиферу не виписав». Двір мені цікавий. Почав малювати, прекрасно вийшло. Любив колишній Світязь. Тепер уже немає там що малювати. Все. Колись двори були великі, широкі, де возами можна було розминутися, купи сіна стояли. Нині, як у Криму, все віддано відпочивальникам.

Хресна хода до церкви, якої немає

Завжди хотілося малювати Луцьк. Малюю Боремель, Дубно замовляє, у Тернополі кажуть: історичних картин немає, намалюйте, зробіть нам виставку. А в Луцьку, як буває, де живеш, ти нікому не потрібний зі своїми картинами. Не потрібен, то й не потрібен. Але, думаю, дай щось і про Луцьк намалюю. Замок Любарта? Але він мальований-перемальований. Подумав, а чому б Святого Миколая, покровителя Луцька, не намалювати, через цю роботу показавши історію Луцька, його видатних людей. Сам Святий Миколай тримає ікону Волинської Богоматері. Це ніби візитівка Луцька. Далі йдуть люди, які прославили місто, визначні історичні події, пам’ятки архітектури...

У 2007-му малював картину «Боремельський хрест». Горить підпалений татарами монастир, ріка Стир унизу. Таким був палац Чацького. Коло нього бачите польського короля, який заїхав у Боремель переночувати. А це вже повстання, 1831 рік. Замок Чацького розбивають, усе нищать. Чацький утік підземним ходом на Стир, а потім за Берестечко. Але люди все б’ють, трощать, нищать, грабують.

Будинку, де жила маленька Леся Українка, в Луцьку вже немає, його спалили. Пригадую сонячний день ранішньої весни. Таке занедбане панське подвір’я біля замку Любарта. Картину за дві години намалював і більше не торкався. Вона мені чомусь такою милою стала. Прийшов додому, показую. Син кричить: «Не зачіпайте, тату, бо зіпсуєте. Все, вона моя, я її забираю». Коли була виставка в картинній галереї, мене просив художній музей, щоб я подарував. А я сказав, що вже подарував сину.

Звичайно, ми з сином друзі. Дехто з художників хоче нас лобами зіткнути. Кажуть: «Та він кращий за тебе художник». «Звичайно, — відповідаю, — бо якби говорили навпаки, то засмутили б, мені було б навіть неприємно».

***

8 березня волинському художнику Володимиру Григоровичу Жупанюку виповнилося 70. Колектив редакції «Голос України» щиро вітає митця з поважним ювілеєм і бажає, аби чудові миті якомога частіше приходили в його життя. Успіхів вам, шановний майстре.

Записав Максим СОЛОНЕНКО.

Фото автора.

Луцьк.