Якось у кімнату Чарівника прийшла Дівчинка.
— Пограйся зі мною! — попросила вона.
— Але я не вмію гратися! — здивувався Чарівник. Він жив уже тисячу років і давно забув, як це — гратися...
— Ну пограйся, ну будь ласка! — просила Дівчинка.
Чарівник дістав із величезної магічної кишені цукерку в яскравій обгортці.
— На!
— Я не хочу! В мене повно цих цукерок. Хочеш, я сама тебе почастую? — і Дівчинка вивернула кишеню сукні. На підлогу посипалися льодяники.
— А хочеш, я начаклую тобі велику гарну ляльку?
— Не хочу, — різко відповіла Дівчинка. — Давай пограємося!
Але Чарівник не знав, як гратися. Він навіть уявити собі не міг, що він — такий могутній — бавитиметься в якісь несерйозні ігри.
— Ні! — твердо відказав він.
Дівчинка засмутилася.
— Тоді розкажи мені казку!
— Я вже не пам’ятаю казок, — сказав Чарівник, раптом знітившись.
— То вигадай!
— Я не вмію вигадувати казки! Я ж чарівник, а не казкар! Хочеш, я начаклую тобі багато грошей, і ти купиш собі все, що забажаєш?
— Але я так хочу, щоб ти розповів мені казку, — заплакала Дівчинка.
Чарівник дуже засмутився. Він хотів допомогти Дівчинці, але не знав як.
— А давай ти мені почитаєш! — очі Дівчинки засвітилися надією.
— Але в мене немає книг. Хіба що Чарівна Книга Заклять... — розгубився Чарівник.
— Так! Почитай мені цю книгу! Почитай!
Навколо зникали й народжувалися нові світи, вежі, сади й метелики. Чарівник читав і читав, а на дивані, пригорнувшись до нього, сиділа щаслива Дівчинка...
Ютта КУССУЛЬ.
