Нині в усьому світі, а особливо — в Україні, гостро постало питання збереження природи. В урбанізованому світі природно-заповідні території — це місце для усамітнення та очищення від буденної суєти. Проте у нас чомусь досі про це ніхто не замислюється, тож загалом заповідна природа має ще багато не усвідомлених людиною цінностей, а отже, перебуває за межами людського досвіду.
Серед таких іще не цілком усвідомлених суспільством цінностей — гуманістична, властива територіям та об’єктам природно-заповідного фонду України, зокрема національним природним та регіональним ландшафтним паркам, де охороняють природні та історико-культурні комплекси. Ці оази заповідної природи мають служити справі патріотичного виховання, насамперед молоді, у дусі пошанування рідної землі та історії.
Сила відчуття власної батьківщини, домівки посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Якщо доля землі стає долею людини, звершується розквіт краю, інакше — втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій.
Сила землі — в духовній енергії, що міститься в ній. Відтак феномен українського чорнозему — в його непомірній родючості. Чорна рілля на осінньому полі — як прообраз нашої гіркої минувшини, а духовна енергія землі виявляється в менталітеті українця через хліб, який їмо, через плоди. Вона також передається з материнським молоком і з часом проступає у характері дитини.
Природа, згідно з пантеїстичним вченням, одухотворена Богом. А коли так, то ми, як діти землі, залежні від її здоров’я та екологічного стану, і не зберігши біологічний вид чи природний ландшафт, у якому живемо, втрачаємо благополучну перспективу свого існування, а отже, і себе як етнічну спільноту.
Маємо наяву практичне втілення закону С. Подолинського: енергія сонця (фотосинтезу) через хлібороба, що працює на землі, перетворюється на життєві блага і духовну надбудову суспільства. Енергія одухотвореного Всесвіту найбільше фокусується у менш зміненій людиною сільській місцевості, а також на збережених природно-заповідних територіях.
Найважливіше у природі — різноманіття (біотичне, ландшафтне), оскільки воно є основою стійкості земних систем (до негативу), їх міцності супроти екологічного лиха. В людському суспільстві це зветься добрим здоров’ям.
Різноманіття і стійкість природних екосистем визначають їх продуктивність (врожайність), а соціальних — ефективність праці і духовний потенціал людей. У кінцевому підсумку — енергетичний заряд, пасіонарність (за Л. Гумільовим), силу національного характеру.
Тим часом у нашому довкіллі поряд із незайманою і впорядкованою природою можна бачити засмічені місця. І це треба обов’язково прибирати, а людей перевиховувати, використовуючи приклад власної моральної поведінки.
Володимир ГЕТЬМАН,
кандидат географічних наук.
