Війна ніяк не могла покинути тата. Запалений важкою хворобою його мозок зберіг ті страшні картини. Можливо, йому ввижався бій біля містечка Узин, що під Києвом, де з його 132-го артполку залишилося лише кілька гармат, а фашистські танки невпинно повзуть на позиції. Розрахунок перебито, тож тато, на той час начальник штабу полку, стає рядовим гармашем. Одна із залізних потвор уже зовсім поруч, ще мить, і вона підімне під себе усіх. Тільки б встигнути вистрелити. Не встигли...

 

На знімку: старший лейтенант Олександр Якименко надіслав це фото своїй дружині Наталії і доньці Аді з Польщі у вересні 1944 року.


Фото із сімейного архіву.


Вогняний стовп вибуху ворожого снаряда розкидав усіх захисників. 


Помістили його в місцевій лікарні, яка охоронялася німцями. Через кілька днів, коли став почуватися краще, одна із медпрацівниць зуміла передати йому цивільний одяг, і він утік. Дорога на схід була нелегкою.


 А починав батьків 132-й артполк, як і вся 41-ша Криворізька стрілецька дивізія, з п’яти днів оборони на кордоні поблизу міста Рава-Руська. Там, на рубежах держави, полягло 40 відсотків особового складу дивізії.


23 червня на одній із ділянок фронту воїнам 41-ї вдалося переслідувати ворога навіть по той бік кордону. Потім була героїчна оборона Києва. І ось тепер — оточенці... Батько війну зустрів на посаді командира штабу артполку, пройшов згодом уже в складі 213-ї Ново-Української стрілецької дивізії шлях до Яс (Румунія), Сандомира, Кракова (Польща), Дрездена (Німеччина), закінчив війну біля Праги (Чехословаччина) лише командиром батареї.


Дивувало, що і День Перемоги аж до 1965 року відзначали в державі аж надто скромно. Куди більш помпезно святкували 23 лютого — День Радянської армії: з факельною ходою, урочистими зборами. Зрозуміти таку неувагу до світлого Дня Перемоги теж було важко.


Уже давно немає тата, пішли у засвіти і більшість його однополчан. Але жива наша синівська, а тепер і внуків та правнуків пам’ять про той величний подвиг. Слава героям війни, що перемогли фашизм.

Волинська область.