У Києві, на Майдані Незалежності з’явилися барикади із живих квітів. Сотні тисяч людей постійно йдуть сюди, щоб віддати шану Героям, загиблим від куль снайперів. Скорботні обличчя, сльози, лампадки біля спаленого БТРа, там, де падали в бою тепер уже члени Небесної Сотні, і квіти, квіти, квіти. Вони лягають на бруківку, головну зброю повстанців, на капоти водометів, що їх кинули проти мирних демонстрантів, уздовж усієї Інститутської, де загинуло кілька десятків сміливців, на барикади. З-під червоних гвоздик і жовтих тюльпанів, з-під троянд уже не видно ні мішків з піском, ні дерев’яних щитів, якими намагались захищатися люди.

Зі сцени лине улюблена пісня Михайла Жизневського, якою ще в січні його проводжали звідси в останню путь — «Плине кача...», і слова прощання з героями. Кожного із 82-х відспівували на Майдані. Тризни проходили і там, де падали люди, біля наметів сотень, у яких служили хлопці. Ведучий у мікрофон оголошує, де, в якому місті чи селі, і кого ховають у ці хвилини. Звучать імена дев’ятнадцятирічного срібного та бронзового призера з дзюдо Дефлімпійських ігор киянина Дмитра Максимова, Андрія Дигдаловича зі Львова, котрий знайшов свій останній прихисток на Полі почесних поховань на Личаківському кладовищі, поруч із закатованим активістом Євромайдану Юрієм Вербицьким.

Члени Бучацької сотні, що стоїть на Хрещатику неподалік КМДА, прощаються зі своїми земляками-побратимами. Біля намету свічки і квіти, фотографії Василя Мойсея, 1992 року народження, та Ігоря Костенка, він на рік старший. Обидва хлопці з одного району, разом несли варту, охороняючи Майдан. Ігор, він журналіст, ще й писав звідси репортажі. Куля снайпера підкосила його, озброєного тільки фотоапаратом і блокнотом, біля Українського дому.

Біля намету зупиняється сивий чоловік. Він не соромиться сліз:

— Це ж прості, звичайні хлопці, це ж не професійні військові. Вони й зброї ніколи в руках не тримали, а їх розстріляли серед білого дня.

Серед загиблих сімнадцяти- і дев’ятнадцятирічні, майже всі чоловіки молоді. Снайпер, мабуть, свідомо вибирав саме таких, красивих, безстрашних, яким ще жити і жити, обдумано косив цвіт нації. Цілив у серце, в очі, в голову, щоб на смерть, щоб без шансів вижити.

Біля Жовтневого, вірніше, тепер палацу Свободи, посічене кулями дерево, що зі шпаківнею на вершечку чекає весни. Поряд пара кросівок, залитих кров’ю. На них теж кладуть квіти.

Роман Підлужний зі своїм другом В’ячеславом несуть квіти до своєї «висотки». Вона за палацом, за двома спаленими «беркутівськими» автобусами. Тут на пагорбі точився справжній бій. Двох хлопців на очах у Романа скосив снайпер, ще одного він витягнув з-під обстрілу. Каже, перевірив пульс, поранений був живий, а яка його подальша доля, невідомо. Сподівається, що хлопцеві пощастило. Коломийчанину й самому вгризлася у ногу граната, травмувала ступню.

Про події 18 і 19 лютого, коли в центрі столиці горіла земля і свистіли кулі, як на справжній війні, розповідає Стас із Хмельниччини, який на барикадах з перших днів протестів.

— Страшно було, коли зі сцени оголошували: п’ятеро вбитих, десятеро. Потім побачив, як поруч упав чоловік. І тоді не стало страху. Тільки одне розумів — уперед.

Разом із Стасом уперед ішли тисячі майданівців. У ніч на 19-те їх було щонайменше п’ять тисяч, наступного дня — разів у чотири більше. Той, хто стріляв і хто давав злочинні накази вбивати неозброєних людей, розраховували на інше. Думали, певно, покладемо, покалічимо кількох, а решта розбіжаться самі.

Не розбіглися, вистояли, перемогли. Учора Віталій Уманець у соцмережах написав: «Тільки зараз ми зрозуміли, що ми зробили. Ми перемогли смерть. Ми нація, яка перемогла смерть. Ми — безсмертна нація».

За майбутнє заплачено дорого. Життями тих, хто тепер у Небесній Cотні. Про велику ціну перемоги сказав і Святійший патріарх Філарет, який зі сцени закликав розширювати територію Майдану, як територію добра. «Треба щиро молитися до Отця небесного, до всіх покровителів Києва, щоб у серцях наших запалала любов. Ми повинні подякувати Всевишньому за те, що він побачив нашу жертовність і допоміг перемогти». Глава УПЦ сказав: «Де ненависть, там немає Бога. А де немає Бога, немає і перемоги. Щоб перемогти, треба любити один одного, як любили ті, хто віддав своє життя за друзів, за Україну».

Майдан підтримував предстоятеля церкви аплодисментами, вигуками «Слава», «Герої не вмирають», «Дякуємо». На його заклик до об’єднання Української православної церкви в єдину, помісну, сто тисяч голосів відповіли «Єдність, єдність, єдність!».

Активістка Люба з Києва, як, до речі, й багато з тих, хто стояв у найтяжчі дні на барикадах, переконана, що у протистоянні народові допомагав сам Бог.

— Коли на Водохреще на Грушевського запалили шини, щоб димом прикритися від снайперів, котрі вбили Сергія Нігояна і Михайла Жизневського, вітер розвернувся у бік спецпризначенців і труїв їх кілька днів, — каже жінка. — Так було й тоді, коли палав Майдан. А пригадайте, що цієї зими двічі мело, і сніг випав саме тоді, коли треба було будувати барикади, — іншого матеріалу у революціонерів не було. А ще помітили, що диктатура впала тоді, коли синод УПЦ КП закликав паству більше не молитися за владу.

Упродовж цілого дня «голос Майдану» Євген Нищук зі сцени повідомляв про благодійні пожертвування, які надходять із різних країн та від громадян для родин загиблих і поранених. Серед благодійників о. Василь Бойко з Іспанії, кияни, мешканці Білої Церкви, Котельви, Івано-Франківська. Хтось передав 100 гривень, хтось 20 тисяч. Знайшлась і людина, яка зголосилася власним коштом збудувати пам’ятник героям на Інститутській. Активісти пропонують цю вулицю перейменувати на честь воїнів Небесної Cотні, зробити її вільною від транспорту, заборонити на Майдані, де пролилася кров, проведення розважальних заходів.

А ще усі, хто був того дня біля барикад, разом поклялися ніколи і ніякій владі не давати хабарів, не продавати свій голос на виборах і завжди обстоювати національні інтереси своєї країни.

На Майдан вклонитися героям приїхав і екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі. Виступаючи зі сцени, він сказав: «Ви написали історію, змінили світ. Ви перевершили всі мої очікування, всі мої мрії. Ви дали урок усьому світу. Хочу стати перед вами на коліна. Особливо перед Небесною Cотнею героїв, які принесли себе в жертву. Вони мученики не лише за волю України — вони борці за свободу всіх нас». «Серце Європи не в Брюсселі, не в Берліні, серце Європи б’ється в Києві. Доля вирішується в Україні», — сказав він. «На цьому Майдані ви здивували весь світ. Здивуйте нас ще один раз: побудуйте вільну та успішну Україну».

Київ, вул. Інститутська. Квіти загиблим.

Фото Андрія Нестеренка.

Представники самооборони на площі перед Верховною Радою.

Фото Сергія Ковальчука.