У єдиній на всю Європу Олешківській пустелі, що розкинулася у Таврії, з’явився... велетенський крокодил

 

 

Дюна під назвою Крокодил. Саме так тут називають піщану дюну (на знімку), якій примхливий вітер справді надав обриси гавіала — плазуна з індійської річки Гангу. Тепер біля неї залюбки роблять селфі численні відвідувачі. Після того, як військові перестали використовувати територію Національного природного парку «Олешківські піски» як полігон, сюди просто таки ринули туристи. Для них прокладають екологічні стежки, будують альтанки для відпочинку в тіні, аби перегрів, бува, здоров’ю не зашкодив. Тож з квітня нинішнього року в парку прийняли зо два десятки тільки колективних екскурсій — і не лише з усіх куточків України, а й із Чехії, Польщі, Угорщини, Іспанії. Приїжджав навіть поважний шейх з Катару. Обдивився все довкола і промовив із знанням справи: «Ваша пустеля дуже красива».

 

 

— В «Олешківських пісках» чимало рідкісних тварин та рослин, за поведінкою яких залюбки спостерігають любителі природи. Та, на мою думку, найцікавіші саме дюни. Вони заввишки від трьох до сімнадцяти метрів, і художник-вітер їх щодня «підмальовує», робить меншими чи більшими. Від їх вигляду гості, надто городяни, котрі вирвалися на простір з чотирьох стін, просто в захваті. Пам’ятаю родину з двома дітлахами. Щойно вони побачили дюни, як стрімголов кинулися до них. Дворічний хлопчина просто впав з розбігу в чистісінький пісок і почав у ньому вовтузитися. А його п’ятирічна сестричка не бачила нічого довкола — зосередилася на малюванні біля підніжжя дюни здоровезного метелика, — усміхається інспектор НПП «Олешківські піски» Іван Компанієць (на знімку).

 


З рептилією залюбки фотографуються туристи


Олешківська пустеля на Херсонщині — місце для сильних. Взимку тут вільно гуляє морозна завірюха, і від холоду перехоплює подих. Влітку денна температура може перевищувати п’ятдесят градусів Цельсію, і без води тут просто не вижити — ані тварині, ані людині. Та варто познайомитися з цим природним середовищем ближче, і воно вже не здається таким аж надто екстремальним. У низинках між дюнами причаїлися оази, звідки визирають зелені маківки сосон та білі красуні-берези. Це особливий вид, налаштований на виживання у тривалу пору безводдя — стовбури дніпровської берези висихають та падають долі. Але варто пройти дощам, як від кореня відбивають нові пагони і за кілька місяців знову зеленіє молоде білокоре деревце. Навесні в оазах вода стоїть дуже близько до поверхні землі: вирив ямку глибиною у якийсь метр і на дні імпровізованого колодязю вже набирається прохолодна водичка. Подекуди між дерев навіть з’являються крихітні озерця із своїм мікросвітом, де кумкають жаби і сновигають вужі, а ними годуються лелеки. Птаства тут взагалі сила-силенна: чути й щебетання соловейка, й кукання зозулі, й цвірінькання всюдисущих синичок.

 


Море ковили й дерево-патріарх


Та надто красива Олешківська пустеля напровесні. Піщані дюни тут просто вибухають морем квітів — випускає свої рожеві дзвоники сон-трава, шелестять під вітром голубі «вогники» польового льону й жовте пижмо. А сиві хвилі розквітлої дніпровської ковили (на знімку).— то взагалі явище, яке дуже рідко ще десь можна побачити. Адже ковила від господарської діяльності людини «відступила» углиб заповідних земель — на кшталт тих же «Олешківських пісків» чи заповідника «Асканія-Нова».

 


Але зростають у пустелі не тільки квіти й трави: в одній оазі (її місцеві називають сагою) біля степового села Буркути працівник пожежної охорони парку Віталій Колесник показав мені справжнього зеленого гіганта. Це старезна верба, біля величезного стовбура якої високорослий чоловік здавався ліліпутом чи легендарним хобітом з казки Толкієна (на знімку).. Ще б пак, діаметр стовбура верби — 10,8 метра! Селяни кажуть, що дерево-патріарх росло в оазі триста років тому, коли й Буркутів ще не було.

 


Мешканець села Малі Копані Віталій Колесник років верби не рахує. Але твердо знає, що і її, і всі дива довколишнього світу він та колеги з національного парку мають зберегти для нащадків — адже без них світ збідніє.

«Два роки тому я пішов воювати на східний фронт водієм-механіком БТР у 28-й окремій механізовані бригаді. Дев’ять місяців провів на передньому краї неподалік Донецького аеропорту. Часом бувало сутужно, проте я тоді знав, що захищаю Україну. Тепер я також на передньому краї, тільки захищаю українські природні багатства», — пояснює Віталій своє рішення піти працювати у парк.


Простір, що змінюється


Олешківська пустеля — цілий світ, який ще не відкрив людям усіх своїх секретів. Подейкують, що в її кварцевому піску є навіть часточки золота: десь близько сотої частини грама на тонну. Можливо, через те дюни так виблискують під сонцем. Та справжнє золото пустелі — це її природні скарби. До речі, пустеля змінюється, як змінюється кожен живий організм. І вже років так за двадцять ми побачимо її зовсім іншою.


— Раніше рослинність «Олешківських пісків» буквально виїдали вівці. Тепер їх тут немає, і дюни потроху заростають молодими лісами — окрім сосен та беріз, тут уже чимало й акації. Ці ліси не вирубують браконьєри, не нищить вогонь, тож вони захоплюють дедалі більше площ. Можливо, колись Олешшя знову поверне собі давню назву Гілея — край лісів, — припускає директор Національного природного парку «Олешківські піски» Андрій Непрокін (на знімку).

 


Та поки пустеля продовжує щось задумливо наспівувати шурхотом піску, шелестом трав, шепотінням вітру. І цей її неповторний голос продовжує приваблювати в «Олешківські піски» зовсім різний люд — від просто цікавих чи любителів незайманої природи аж до тих, хто приїздить сюди медитувати в тиші. Пустеля приймає всіх.

Херсонська область.

Факт

Національний природний парк «Олешківські піски» створили 2010 року. Його площа становить 5222 гектари. Межує із військовим полігоном Міноборони України, де проводяться тактичні навчання та стрільби, тож за межі природного резервату без попереднього узгодження заходити не треба.


Фото автора.