Ранньомодернова доба в українській історії відзначалася протатарськими тенденціями уряду гетьмана Богдана Хмельницького, який у листі до кримського хана Мегмеда Ґірея ІV у 1656 році писав:

«...А краще живімо в любові, щоб сторонніх ворогів засмучувало наше братерство», а також політичною дружбою з монаршим родом Ґіреїв інших тримачів гетьманської булави — Івана Виговського, Павла Тетері, Степана Опари, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Петра Суховієнка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Кирила Розумовського. Крім того, з 1680-х до 1760-х років на правах васалітету щодо Бахчисарая на землях українського Придністров’я існувало таке державне утворення, як Ханська Україна, виникнення якої було проявом опозиції орієнтації на Москву. Про це та інші досі невідомі історичні факти, які свідчать про глибокі взаємовпливи Гетьманщини й Кримського ханства, розповідає у своїй новій книзі «Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500—1700-х років» доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії НАНУ, культуролог Тарас Чухліб, презентація якої відбулася у столичному Кримському домі за підтримки Таврійської гуманітарної платформи.

 

Доктор історичних наук Тарас Чухліб передає свою нову книгу до бібліотеки Меджлісу.

Фото з Фейсбуку.

— Книга писалася довго, з 1995 року, в ній використано матеріали з архівів Кракова, Варшави, де архівний масив набагато краще збережено, а також Києва, Криму, Москви і Петербурга, — каже Тарас Чухліб.


Взятися за дослідження автора видання спонукали історичні маніпуляції, успішно задіяні під час анексії Криму Російською Федерацією, пропагандистська машина якої тривалий час нав’язує думку-міф про те, що півострів ніколи не був ні кримськотатарським, ні українським, а лише російським. До того ж, за словами муфтія Духовного управління мусульман України Саїда Ісмагілова, ще радянська історіографія «з метою вирішення ідеологічних завдань» робила все, щоб створити «з кримських татар образ ворожого народу».


— Держава-окупант використовує псевдоісторичні аргументи для спроб закамуфлювати й виправдати свої протиправні дії, — зазначає Тарас Чухліб.


Ці «аргументи» історик спростовує у презентованій монографії, вводячи у науковий обіг численні документи, що до цього століттями припадали архівним пилом.


— Відносини між Україною та Кримом мають сталу історичну традицію, закорінену в давні часи, — каже дослідник. — Багато століть українське козацтво торувало собі шлях до Чорного моря, а у відносинах з ординським Бахчисараєм у Запорожжя, Чигирина і Батурина були різні періоди співіснування — від наступальних військових походів до політичної залежності і миру. Символічно, що як суб’єкт міжнародних відносин Військо Запорозьке уклало свою першу (1624 р.) та останню (1711 р.) угоду саме з Кримським ханством. А взагалі таких міждержавних угод було майже два десятки, й укладалися вони політичним урядом ранньомодернової України, окрім Кримського ханства та Османської імперії, з Короною Польською, Московським царством, Шведським королівством, Трансільванським та Молдавським князівствами.


Цікаво, що під час підписання Зборівської (1649 р.), Білоцерківської (1651 р.), Підгаєцької (1667 р.) угод Війська Запорозького з Польщею Бахчисарай виступав дипломатичним посередником між урядами Варшави і Чигирина. Не залишився поза увагою дослідника і такий факт — свої листи українським гетьманам кримські хани писали староукраїнською мовою, а польським королям — польською. Або інший — гетьман Петро Дорошенко заявляв, що Військо Запорозьке хоче бути такою само державою, як Кримське ханство. Чи відомості про те, як Кримський юрт намагався відірвати Гетьманщину від Москви. До речі, однією з причин ліквідації Січі у 1775 році російськими військами стала та обставина, що кошовий отаман Петро Калнишевський усупереч вказівкам із Санкт-Петербурга продовжував підтримувати зв’язки з Бахчисараєм і за прикладом Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика будував плани відновлення повноцінного військово-політичного союзу з Кримським ханством та Османською імперією.


Усе це свідчення того, що на українських та кримських теренах уже у XVІІ столітті існували потужні держави, які мали свою мову, культуру, зокрема політичну, та були суб’єктами міжнародних відносин.


— Важливими результатами політичної і військової співпраці між Українським гетьманатом і Кримським ханством стали неодноразові перемоги над Річчю Посполитою у 1648—1652 роках, що по суті дало змогу утвердити Військо Запорозьке як незалежну державу, вихід на міжнародну арену, адже Кримське ханство виступало посередником України у мирних переговорах із Короною Польською, а також здобуття військової переваги під час українсько-російської війни 1658—1659 років та отримання блискучої перемоги під Конотопом над Московським царством, — каже Тарас Чухліб.


Слід також зазначити, що геополітичний напрямок «південь—північ» у ті роки, про які йдеться у монографії, став основною віссю українського життєвого простору, при цьому отримання берегів Чорного та Азовського морів було найважливішим завданням українців в історії. «Саме тому втрата сучасною Україною Кримського півострова у 2014 році, — каже Тарас Чухліб, — по суті знецінила багатовікову боротьбу нашого народу за морське узбережжя».


Учасники презентації назвали монографію, що вийшла друком у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія», не лише актуальною, а й такою, що руйнує стереотипи. «Поява наукової книги про українсько-кримськотатарські союзи 1500—1700-х років є довгоочікуваною. Адже навіть науковці не мали до дослідження Тараса Чухліба систематизованої та узагальненої інформації з цього питання, не кажучи вже про середньостатистичного громадянина, вихованого на однобічних стереотипах про кримських татар радянської чи народницької історіографій», — наголосив кандидат історичних наук Андрій Іванець.


На думку ученого-сходознавця Юрія Кочубея, до навчальних програм для школярів та студентів з урахуванням нових наукових досліджень Тараса Чухліба варто внести відповідні правки, «щоб краще знали історію і цієї частини України».


Книгою «Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500—1700-х років» відкривається нова видавнича серія «Міжнародна історія України», у якій заплановано ще щонайменше п’ять книг Тараса Чухліба.