Нещодавно, на запрошення редакції «Голосу України», до нашого колективу завітав Іван Драч (на знімку), відомий український поет, політик і громадський діяч. Іван Федорович не вперше гостює в нашій редакції, отож має тут давніх друзів та симпатиків. Зустріч була живим діалогом поета з журналістами. Говорили про все: історію, політику, літературу. Драч у публічному самовияві, як завжди, відзначався темпераментом та іронією. Він прийшов не з порожніми руками, приніс дві торби своїх книжок, що були миттєво розібрані «на автографи». До уваги читачів — скорочений запис зустрічі.
— Іване Федоровичу, ви були народним депутатом першого демократичного скликання. З 1991 року минуло понад 25 літ. На ваш погляд, які підсумки?
— Коли ми починали, у нас була головна перепона — Радянський Союз. Наш основний задум — досягти незалежності. Тоді я очолював «Народний рух України». Думали, доб’ємося незалежності — і всі проблеми самі собою розв’яжуться. Пророкував нам «Дойче Банк», що Україна зі своїми запасами й потужностями вирветься вперед і буде кращою в Європі... Вийшло, що ми були романтиками.
Коли ми творили незалежність, інші руками і ногами горнули все до себе і збагачувалися.
Проголошення незалежності вдалося домогтися, бо наші комуністи боялися Єльцина. Думали, він добереться до них, і буде їм непереливки. І вони за незалежність проголосували.
Називалася держава Республіка Україна, а нині зветься український олігархат...
— А ви були членом комуністичної партії?
— Тридцять років.
— Тобто ви себе можете зараховувати і до «Народного руху» і до «Групи 239».
— Ні. Тоді багато комуністів, такі як Павличко, Яворівський, були у Народній раді, яка налічувала 125 членів. Тоді Юхновський очолював Народну раду.
— Усі були дуже обережні?
— Хіба Чорновіл був обережний? Спочатку Рух був поміркований, а він казав, що треба вириватися вперед, усе це ламати.
— У «Народного руху» був єдиний план досягнення незалежності України?
— «Народний рух» проголосив програму. У Будинку кіно було її обговорення. Й прийшов туди Кравчук — завідувач відділу агітації і пропаганди ЦК Компартії України. Зустріч записувало телебачення. Кравчук запропонував у телепередачі відвести 20—30 хвилин виступам рухівців, а годину — собі. «Рух» громив владу, як тільки міг, а потім ту телепрограму пустили по всіх каналах. Кращої реклами і не треба! До нас пішли вступати люди із заводу «Більшовик», «Арсенал», Інституту математики.
Коли ми робили людський ланцюг Київ—Львів—Івано-Франківськ («ланцюг Злуки»), Л. Кравчук вдягнув спортивну куртку, темні окуляри, сів у машину і поїхав подивитися. Доїжджає до Житомира, а люди стоять. Якісь тітки, дядьки виносять їм їжу. І він це бачив. Туди їхав завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ, а повертався майбутнім президентом, бо він зрозумів, яка сила народного пориву та як міняється народ і ситуація.
— Ви трохи скептично оцінюєте ситуацію в Україні, але якби починати все спочатку, ви б не змінили своєї позиції?
— Головне було — зробити незалежну державу. Заради цього тисячі людей пройшли табори. Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Степан Хмара та інші. Вони поверталися на волю і ставали до боротьби.
— Які ви бачите перспективи в Україні?
— Думаю, що з олігархатом буде тяжко. Вони основні мотори нашої держави, кожен має в парламенті купу своїх депутатів. Але все одно корупція потроху зменшуватиметься, витончуватиметься, стане делікатною. Якою вона всюди є: і в США, і в Європі...
Звичайно, наступні вибори дадуть більше розумних і порядних людей у парламенті, і він свою роль виконуватиме набагато краще. Я позитивно дивлюся в майбутнє, я людина корінного селянського оптимізму.
— Хто вам з політиків подобається?
— Є частина політиків — славних розумних хлопців. Добре працювалось з Леонідом Кучмою. Його визначають як діяльного чіткого політика, хоч саме він і започаткував цей олігархат. Але ж Кучма 11 років витримав Україну як державу. Я з повагою ставлюся до Леоніда Кучми, хоч і писав про нього іронічні, сатиричні вірші. З ним у мене нормальні людські відносини.
Нині йому дісталася найтяжча робота. Те, що робить у Мінську він, Марчук, Геращенко, — суперважливо для нашої держави.
— Кажуть, якби ми свого часу обрали президентом В’ячеслава Чорновола, то Україна пішла б шляхом Польщі...
— Дивіться на реалії. За Л. Кравчука було понад 50 відсотків, за В. Чорновола — 25. І у Верховній Раді таке само співвідношення: «Народна рада», яку очолював Ігор Юхновський, це десь 100—125 депутатів, решта — «проти». Україна на той час готова була до незалежності на одну чверть. Ні, в тій ситуації ніхто не міг стати президентом, крім Леоніда Кравчука. Хоч моя родина розділилася так: я і мій син Максим голосували за Чорновола, а моя дружина і доньки — Мар’яна і Марія — за Юхновського.
Син Максим уже на тому світі сім років. Його вбили. Донька очолює українське відділення «Радіо «Свобода» у Празі. У мене троє внуків. І треба йти вперед.
— Маєте на увазі не лише політику, а й творчість?
— Видавництво «Фоліо» видає мій 12-томник. Я нині працюю над останніми томами. Декілька перших томів уже вийшло.
— А там є вірш, присвячений бухгалтеру Ющенку?
— Він зветься «Тендерна рівність» (читає по пам’яті):
Славні мої діти
Ми гермафродити
А наш вождь-бухгалтер
Все ж носить бюстгальтер
Любить міфи-міфчики
І міняє ліфчики
Любить мані-маники
І міняє станики
Станики-нацицники
Дістає поличники
Від Юлі-мужчини
Часто й без причини
А Юля штаниною
За народ стіною
А Юля-мільярдерша
У народі перша
Коли ж наш бухгалтер
Скине свій бюстгальтер.
Колись Ющенко мене допік, і я прочитав цей вірш у присутності 20 народних депутатів. Він образився, каже: «Самі ви бухгалтер!»
Коли він йшов на вибори, його команда погано працювала, то Ющенко мене запросив як голову Конгресу української інтелігенції, ми з Миколою Жулинським їздили по всій Україні й агітували за Ющенка.
— Повернемося до літератури. Як ви оцінюєте молодих колег?
— Ось готую 12-томник, його редагує Іван Рябчій — сам поет, перекладає французьких, бельгійських поетів. Шаную його як літератора. Поетесу з Донбасу Любов Якимчук дуже люблю. Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Любко Дереш — я їх шаную, люблю, читаю із задоволенням.
— А якою бачите майбутню долю України?
— З Україною буде все гаразд. У нас наросло стільки людей, що світ від України нікуди не дінеться. Є покоління, яке виросло на Майдані і йде воювати, захищати державу. Ми є держава і будемо державою. І це найбільший прорахунок Путіна.
— Скільки книжок уже вийшло із запланованого 12-томника?
— Чотири. Перші три — вірші, четвертий — драматичні поеми, наприкінці знову будуть вірші. Нині вичитую 11-й том, який має назву «Політика».
Працюю з Юрієм Шаповалом над фільмом про Михайла Грушевського до 100-річчя Української революції. А ще — над п’єсою «Довженко, Сталін і баби». Це про те, як до Довженка приїхала його мати. Її зустрічають Солнцева, її мати й домогосподарка Довженка. І про те, як російські жінки — кацапки, приймають українку, яка їм варить вареники, співає українських пісень. А росіянки пригощають кулеб’якою і співають своїх пісень.
— А Сталін що?
— Побачимо. До речі, у Довженка в кімнаті було одне вікно як вікно, а друге — на все вікно був портрет Сталіна. І він постійно з тим портретом сварився чи мирився. Отака реальна і дивовижна історія.
Їхнє покоління пройшло через такі страхіття... Ось Володимир Сосюра. Його постійно тримали під ковпаком, натякали, що можуть посадити. Його дружина Марія була агенткою КДБ. Її возили по всіх концтаборах як підсадну качку. На неї «ловились» бандерівці, їх потім розстрілювали.
— А як із читачем?
— Читачів поменшало. Раніше слухати мене приходили тисячі людей, і наклади були великі: 50—100 тисяч. А нині 500—1000 примірників.
— А хто видає ваші книжки?
— Видавництво «Коло» з Дрогобича, харківське «Фоліо».
— Щодо Спілки письменників: наскільки вона є дієвою? Раніше членство в ній було надзвичайно почесним.
— Я з приводу цього розчарований. Йде «війна» між всеукраїнською спілкою письменників та її київською організацією. Не миряться голови між собою. Я їм кажу: якщо так, то дуже скоро вас з цього будинку виселять...
Колись у Парижі я зайшов до їхньої спілки письменників, то вони займають дві кімнати. В одній — голова спілки, в другій — бухгалтер, секретар. У них інша система: письменники гуртуються навколо видавництв, журналів, газет.
— А хто для вас взірець у письменстві?
— Іван Драч (сміється). Я мав прекрасних вчителів — Миколу Бажана, наприклад. Є на кого озиратися. Це дає духовну поживу і втішає. Коли згадаю, скільки пережив Іван Франко, то мені гріх жалітися на свою долю.
Нині з колегами, з Дмитром Павличком (він очолює оргкомітет), збираємо кошти на пам’ятник Івану Франку та його дружині Ользі Хоружинській, поставимо поблизу Музею літератури, там є капличка, де вони вінчалися.
— А чого ви навчаєте своїх внуків?
— Усі внуки розмовляють українською. Найстарший знає й англійську, закінчив другий курс педуніверситету імені Драгоманова. Дві внучки живуть у Празі — 10 і 13 років. Одна вчиться у чеській школі і одночасно засвоює англійську, а друга — вчиться у чесько-англійській школі. А вдома розмовляють українською.
— А що самі любите читати?
— Для згаданого фільму читав багато матеріалів про М. Грушевського, Петлюру, Винниченка.
— А які є невідомі факти про Михайла Грушевського?
— Це деталі, але промовисті. Коли Грушевський повертався з Москви до Києва, щоб очолити Центральну Раду, вагон, у якому він їхав, загорівся — і вся поклажа згоріла. І Грушевський, лідер держави, вийшов на київський перон у капцях! Коли ми маємо претензії до Грушевського, Петлюри, Винниченка, Єфремова та інших, що їм не вдалося побудувати Українську Народну Республіку, я вам скажу цікаву подробицю: у Києві на той час проживало 500—600 тисяч населення, із них половина — великороси (кацапи), решта — поляки, євреї і малороси. І коли є претензії до цих людей, які започатковували Українську державу, то подивіться серед кого вони діяли.
Давайте краще я вам щось прочитаю про любов:
Індіанка Ліліан
Я індіанка Ліліан — Лілея Водяна.
Кажеш, в очах моїх грає невинна вина.
Крає серце вина, а я не провинна.
Хочеш вина? Я не невинна.
Віддайся моєму танцю, індіанському ритму.
Ти мовчи і цілуй, я — говоритиму.
Я індіанка — мешкаю в резервації.
Трохи дотична до старої цивілізації
Племені пуебло, що в штаті Аризона.
Зараз — моделька, бавлюся у фасонах.
Бавлюся, та не вірю білому світу неситому.
Ти танцюй і цілуй, я — говоритиму.
Я індіанка — відроджую старовинні строї,
Ті, що були у нас в мезозої і палеозої.
Маю своє ательє. Вірю в свою породу.
Віддаю свою вроду для реклами
свого народу.
Тільки ти не дивуйся,
як я після всього витиму.
Ти мовчи і цілуй. Я — говоритиму.
Я червоношкіра Лілея Водяна.
Червоному бути з червоною —
чую я — первина.
Я — червоношкіра, запахуща у мене шкіра.
Звела з ума вже не одного лицеміра.
Отож не лицемір у світі несамовитому,
А мовчи і цілуй, а я — говоритиму.
Я індіанка — сповідую звичаї
свого племені.
Кажуть, ліниві ми, підступні і темні.
Знайшли в нас уран.
Нас відсунули від урану.
Доларами залатали уранову нашу рану
Й купили мене за уранову здачу.
Ти мовчи і цілуй, я — трохи поплачу.
Я індіанка — господиня цього континенту.
Давно нас вживають насподі.
Спаплюжені ми дощенту.
Хочеш трави баламутної,
щоб повірити в мої сльози?
Мені досить одної затяжки,
мініатюрної дози,
Щоб світ цей запропастився
і я в ньому щезла вночі.
Тепер я цілуватиму, ти ж люби і мовчи...
— Вам довелося чимось пожертвувати, коли ви пішли в політику?
— А сина вбили за що? У 2013 році спалили мій гараж разом із автомобілем. І досі не знайшли, кому це було треба. В такому страшному світі, якщо займаєшся політикою, ти завжди чимось жертвуєш.
Я на 81-му році життя, намагаюся зібрати те, що написав за свій вік. І закінчити те, що почав. Дуже багато є незакінченого. Нема коли відпочивати.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Більше фото тут — www.golos.com.ua
З ДОСЬЄ «ГОЛОСУ УКРАЇНИ»
Іван Драч народився 17 жовтня 1936 року в с. Теліжинці на Київщині. Поет, кіносценарист, драматург, публіцист, перекладач, державний та громадський діяч, перший голова Народного руху України (1989), народний депутат України трьох скликань, лауреат Шевченківської премії, кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, Герой України (2006). У творчому доробку поета з півсотні книг, його ім’я значиться в титрах кількох культових українських фільмів («Криниця для спраглих», «Пропала грамота», «Камінний хрест», «Дід лівого крайнього»). Поезії Драча перекладалися німецькою, польскою, чеською, латиською, білоруською, молдавською та іншими мовами.
