Шкода, що в українській мові слово «літописець» не має жіночого роду. Так собі думаєш, познайомившись зі Світланою Гавронською (на знімку), бібліотекарем із села Зоря П’ятихатського району Дніпропетровщини. Вона по крихтах збирає історію рідного краю. У неї є історія сіл Зоря, Осикувате, Касинівка, Авангард. Починалося все з рідного села, де мешкає жінка. Чого лиш вона не знає про цю територію! Скільки цікавих фактів зберігає в своїй пам’яті! А коли починає розповідати про минуле, то її очі за скельцями окулярів загораються тим вогнем, біля якого хочеться погрітися.
Знає Світлана Олександрівна, наприклад, про те, що в Зорі колись був зернорадгосп, а в ньому в 1930-х роках працював агроном, прізвище якого не збереглося. Але коли він їхав селом на бєдці (візок на двох колесах), то діти бігли слідом і кричали: «Сталін їде!» — так він був схожий на вождя народів.
Здавалося б, ці факти не варті уваги для великої історії, але саме в цих дрібницях ховається неповторність нашої малої батьківщини. Приміром, ксерокопія фотографії, де зображено Зорянський клуб 1937 року, тепер тут сільрада. Коли С. Гавронська почала збирати колекцію, в бібліотеці сканера не було, і це фото, взяте у тітки Михальовші, довелося відксерити. Коли тітка померла, її рідня увесь «непотріб» спалила. А з ним — і те фото.
— А оце — унікальний документ, — показує С. Гавронська, — ще 1941 року, про те, що нашу худобу евакуювали в Сталінградську область. Це — оригінал!
Саме в Зорянській сільській бібліотеці зберігається папка з безцінними матеріалами, що їх протягом двадцяти років збирає Світлана Олександрівна.
Ось фото Осикуватської школи, якої вже нема. У Зорі ж початкова школа була у бараках, а до п’ятого класу дітей гарбою возили у П’ятихатки. Хто тепер про це знає?
Цікава історія листів вихованців тутешнього дитбудинку, який був у центрі селища до 1954 року. Потім цей заклад вивезли, а діти писали сюди — як додому. Світлана Олександрівна роками ходила біля цих листів, які лежали на складі, але не знала, що вони тут. А коли склад узяв в оренду зорянський господар, то передав їй цілий стос листів, що тепер трепетно зберігаються для нащадків.
— А оцю книгу витягли з вогню, — хвалиться жінка. — Це облікова книга 1930 року, де написано «Пономаренко Ларивон Тарасович, 1911-го року, бідняк, член артілі, сезонний робітник». Це — мій дід. А трохи далі і моя бабуся записана, що була помічником кухаря у радгоспі. Згодом закінчила курси трактористів і була як прославлена Паша Ангеліна.
Захоплення Світлани Гавронської почалося з того, що її дочці задали в школі зробити дерево роду. Ото Світлана й загорілася. Вона дізналася: її предки по батьковій лінії були заможними. Дід-козак мав двох доньок і двох синів, яких розкуркулили. Драматична історія роду так вразила Світлану, що з того моменту вона вже не може зупинитися у своїх пошуках.
Вона — активіст клубу «Історична П’ятихатщина», яким керує Олег Адабаш із П’ятихаток.
— Якось попросила в Олега кілька старих випусків районної газети, він приніс їх з десяток. Беру одну, а там на знімку — мій татко. Я обімліла! А потім там ще знайшла і про свого діда, і про дядька, і ще багато всього. Мене все дедалі більше захоплює.
З не меншим запалом вона працює над збереженням місцевих приказок і прислів’їв, наприклад, таких, як «На базарі і налигач тільний». А ще вона залюбки записує козацькі пісні від голови первинної ветеранської організації Віри Заволоки, котра знає їх чимало. Причому С. Гавронська стала це робити ще до того, як ЮНЕСКО взяло козацькі пісні Дніпропетровщини під свою охорону.
Олена ЧЕРНЯВСЬКА.
Фото автора.
Дніпропетровська область.
