Важливою складовою інформаційного спротиву агресору стали публічні діалоги з історії, започатковані відомими сучасними дослідниками й інтелектуалами. Тема чергового такого діалогу, що відбувся у рамках проекту в Національному заповіднику «Софія Київська», — «Конотопська перемога 1659 року: українсько-кримськотатарське військове братерство на захисті України».

 

На знімку: під час фестивалю «Конотопська битва-2017» про доблесть українського війська співає народний артист України Василь Нечепа.


Фото автора.

Доктор історичних наук Віктор Брехуненко, розпочинаючи розмову з аудиторією, зазначив, що між російсько-українською війною 1658—1659 рр. і сучасною, що йде на сході, «дивовижні паралелі». Після смерті Богдана Хмельницького, як і після перемоги Майдану, Москва почала підготовку до агресії проти Гетьманщини. «Цар взяв курс на роздмухування в Україні громадянської війни, використовуючи повстання проти гетьмана Івана Виговського, підняте в листопаді 1657 р. запорожцями. Саме обнадієний московськими обіцянками наважився долучитися до повсталих полтавський полковник Мартин Пушкар. Інакше бунт залишився б локальним, запорізьким. А вже в 1658 році дійшло до відкритої московської агресії», — зазначає дослідник.


Спочатку цар видає безпрецедентний указ про розміщення своїх воєвод у Миргороді, Ніжині, Чернігові, Білій Церкві, Полтаві, Корсуні. А після укладення знаменитої Гадяцької унії, «згідно з якою Україна як державний суб’єкт з гетьманом на чолі ставала поруч з Короною Польською та Литвою членом Речі Посполитої, реформованої у конфедерацію трьох народів», Москва почала війну. Як підкреслює історик, Українська держава перебирала назву Велике князівство Руське, «що символізувало спадкоємність державності від Середньовічної Київської Русі або Русі до Гетьманщини». «У випадку втілення в життя Гадяцька угода пропонувала зовсім іншу цивілізаційну альтернативу для всієї Східної Європи, закриваючи Москві саму можливість експансії в Україну і далі на захід», — підкреслює Віктор Брехуненко.


Намагання України «йти в Європу», як і через століття — у 2013—2014 рр., коли громадяни нашої країни на Майдані обстоювали європейський вибір і вимагали від влади підписання угоди з ЄС, у московського царя викликали лють — повернути «братній народ» у зону своїх інтересів він міг тільки силою зброї. 20 жовтня 1658 р. 20-тисячне військо Григорія Ромодановського ввійшло на територію Гетьманщини і захопило Голтву, Миргород, Лубни. «У московському обозі перебував «наказний гетьман» Іван Безпалий, якого тримали за маріонетку, як триматимуть поводирів так званих народних республік на cході», — наголошує історик.


Модератор заходу, кандидат історичних наук Андрій Іванець зазначає, що політика Московського князівства-Росії протягом століть залишається незмінно агресивною. І про це треба не забувати.


Ще на початку січня 1659 р. ніжинський полковник Григорій Гуляницький, котрий разом з чотирма тисячами козаків майже три місяці стримував московську навалу під Конотопом, а це майже сто тисяч війська, дорікав царському послові, що цар «безперервно війська на нас зі свавільниками насилає і багато місць випалили та посікли, взявши під присягою, й наругу над християнами чинять гірше бусурманів турків, краще бути в турка, ніж у москалів». Такою ж жорстокістю й підступністю, порушенням усіх законів ведення війни й моральних принципів відзначаються окупаційні війська і нині, через три з половиною століття, на українському Донбасі.


Долучившись до дискусії, історик і телеведуча Гульнара Абдулаєва наголосила, що коли наприкінці червня гетьман Іван Виговський підійшов до обложеного московитами міста, при ньому було 16 тисяч козаків, три тисячі поляків, сербів і волохів і 30—40 тисяч татар кримського хана Мегмеда Гірея. Генеральна битва відбулася 28 червня неподалік Конотопа під с. Соснівкою. Тоді козаки з союзниками вщент розбили елітне, добре вишколене вороже військо, врятувалося «дуже небагато; деякі полки були цілком знищені, а їхні полковники убиті». Жалюгідні залишки московської армії, яка ще недавно під фортечними мурами обложеного міста розігрувала блюзнірські сценки про «хохлів», не оглядаючись, тікали у бік свого кордону.


Як зазначає Віктор Брехуненко, Конотопська битва стала однією з найблискучіших перемог української зброї за всю історію. «Під Конотопом поліг цвіт московської кінноти, у Москві запанував страх», — каже дослідник.

Московський уряд, очікуючи походу на Білокам’яну Івана Виговського, спішно збирав нове військо, до того ж намагався укласти нове перемир’я з Річчю Посполитою й мир зі Швецією, зрештою, кинувся нарощувати мури Кремля. А сам цар Олексій Михайлович утік подалі від столиці, до Ярославля. «Тим часом кримські татари плюндрували московське прикордоння, — каже історик, — а Виговський оволодів Ромнами, Лохвицею, підійшов до Гадяча. Здавалося, все котиться до повної перемоги над Московією. Однак цю перспективу зруйнував новий спалах української міжусобиці. Москві залишилося тільки потирати руки».


Перемога над жорстоким і підступним ворогом, яким він залишається і нині на сході України, де за державницьку позицію чи татуювання у вигляді тризуба по-середньовічному катують людей, відрубують руки, зрізають шкіру, глумляться над тілами загиблих українських воїнів, відрізаючи вуха і знімаючи скальпи, стала можливою завдяки мужності і стійкості загону Григорія Гуляницького, подвиг якого повторили «кіборги» в донецькому аеропорту; правильній тактиці бою, запропонованій Виговським; злагодженим діям союзників.


На ще один важливий аспект Конотопської битви вказав доктор історичних наук Тарас Чухліб — «вона з політичної точки зору засвідчила бажання українців захистити власну державу за допомогою союзників від своїх недавніх протекторів. З військового боку блискуча Конотопська перемога стала свідченням високого воєнного мистецтва українського і татарського війська». Та викликала великий резонанс на європейському континенті.


Тарас Чухліб нагадав: ми мусимо говорити про те, що Конотопська перемога показала, якою міфічною, значною мірою, була Переяславська угода 1654 року. Що нам нав’язували протягом багатьох десятиліть, мовляв, це возз’єднання України з Росією, що ми вийшли з однієї колиски і що ми об’єдналися знов з Росією. Конотопська битва показала, що Україна на той час була зовсім іншою державою, ніж Росія. І якщо перед тим ми були союзниками з Москвою, а союзник наш зробив щось не так, то ми, очевидно, могли взяти в руки зброю і йти проти нього. Отже, Конотопська битва денонсувала всі ті Переяславські домовленості 1654 року і показала, що Україна є вільною державою...»