ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149.

 

Митрополит, який заборонив молитися за царя

 

     

Ктиторами Мгарського Лубенського монастиря були гетьмани Іван Самойлович (праворуч) та Іван Мазепа.

 

Пам’ятник митрополиту Йосипу Тукальському в Чигирині.

 

З історією Мгарського монастиря, що височіє на березі тихо-плинної Сули поблизу Лубен на Полтавщині, пов’язано багато людських доль та історичних подій. Обитель у 1619 році почала будувати сестра Київського митрополита й засновника Києво-Могилянської академії Петра Могили Раїна Вишневецька на місці, «яке вказали ангели». Цей переказ переповідає в повісті «Близнецы» Тарас Шевченко, який, як і Микола Гоголь, Леся Українка, бував тут. До речі, саме малюнки Кобзаря допомогли відновити монастир після червоної наруги. Розбудовували святу обитель, що стала справжнім зразком козацького бароко, українські гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа. Літопис Мгарського монастиря, що описує події з 1682-го по 1775 рік (нині рукопис зберігається в Державній науковій бібліотеці імені В. Короленка в Харкові та Національній бібліотеці імені В. Вернадського в Києві) повідомляє, що коштом гетьмана Самойловича було за проектом талановитого віленського зодчого Іоганна Баптиста Зауера закладено собор Преображення Господнього, старі келії розкидано, а збудовано нові, насипано вал. В обителі, де ченцями були здебільшого козаки, що доживали тут віку, з’являються пекарня, шпиталь, а за брамою — «гостиниця» і стайня. Ктитор не встигає завершити собор — його разом із синами Григорієм та Яковом у 1687 році московці заарештовують як неблагонадійного, відправляють спочатку у Білокам’яну, потім у Тобольськ, де він за три роки помирає. Тепер монастирем опікується Іван Мазепа. Довершуючи Спасо-Преображенський собор, гетьман виділяє кошти на покриття маківок бань, виготовлення хрестів у Глухові, придбання ікон. У збірнику «Мазепа», впорядкованому Ю. Іванченком (1993), вміщено свідчення Павла Алепського, який у XVІІ столітті мандрував із патріархом Макарієм з Алеппо Україною. Він пише, що 1689 року лубенський маляр Йосип Іванович уклав із гетьманом угоду на малювання та золочення іконостаса церкви Мгарського монастиря, за що художник мав отримати 200 золотих та велику кількість продуктів: житнього, пшеничного і гречаного борошна, пшона, круп, в’яленої і солоної риби, олії, 40 баранів, 15 пудів сала, 10 яловиць, солонину, масло і сир, 1000 кварт горілки, по 2 кадовби капусти і огірків, цибулі і часнику.
Будівельними та оздоблювальними роботами у Мгарі керували лубенські козаки Максим Ляшенко, Андрій Гамалія, Роман Радченко, Леонтій Адамович. Незважаючи на це, в монастирі, куди їдуть за тисячі кілометрів, щоб побачити красу і довершеність козацького бароко, немає жодної меморіальної таблички на честь будівничих та ктиторів обителі. Це й не дивно, адже монастир у 1993 році загарбав Московський патріархат, який не допускає і згадки про духовні подвиги Івана Самойловича, Івана Мазепи й усього українського козацтва. Чи не тому, що вони — повна протилежність жорстоким і насправді бездуховним московітам, які за допомогою зброї, хабарів і обіцянок окупували нашу землю від часів Богдана?
Підтвердження того ми знаходимо в літописі Мгарського монастиря, який ущент розбиває старі московські міфи про наше «братство», «єдіновєріє» і «православіє». Коли московські залоги розселилися по Україні, то велике замішання сталося в козацькому війську, пише літописець, бо московіти «почали старшину забивати по городам, містечкам і селах». «Тоді ж нашого брата Порфирія з дияконом, послушником і хлопцем за дві милі від Гадяча, під Русанівкою-селом, забили на смерть, на купу тіла положили, сіном накидали і підпалили». А ось як описує ставлення зайд до місцевого населення й Церкви козацький літописець Самійло Величко: «Ромодановський (царський урядник. — Авт.) притяг до Лубен, і нічого не заставши, спалив їх дощенту, за винятком однієї Свято-Троїцької церкви, і помчався на чиюсь раду до Мгарського монастиря. Тут його військо знайшло у винному саду заховані скарби заможних людей і розграбували їх поміж себе. Те ж учинено було з монастирською скарбівнею і з усім взагалі монастирем, за винятком однієї тільки Великої церкви, та й то оборонив та відвернув драпіжне військо від того грабунку сам Ромодановський».
Немає у славному Мгарському монастирі, де свого часу відійшли у засвіти два Константинопольські патріархи — Афанасій ІІІ Петеларій (1654) і Серафим Анін (1779), ані найменшої згадки і про Київського митрополита, великого патріота рідної землі Йосифа Нелюбовича-Тукальського, який похований тут.
Після смерті митрополита Сильвестра Косіва у 1657 році, про що Богдан Хмельницький навіть не повідомив до Москви, справедливо вважаючи вибори нового святителя внутрішньою справою, гетьман призначив місцеблюстителем Київської кафедри Лазаря Барановича. Вибори нового митрополита мали відбутися 15 серпня, та ще досить молодий гетьман до них не дожив — неочікувано помер у 62 роки. Його не встигли поховати, як Москва почала агітувати за підданство їй Української церкви. Бутурлін переконував Лазаря Барановича, що перше треба про вибори написати цареві і «були б під послушанієм і благословєнієм патріарха Нікона Московського». Саме того, який благословляв московське військо, що вирушало в Україну наприкінці квітня 1654 року, при цьому воєвода вже називав його «патріархом усієї Великої і Малої Русі». Того ж року після завоювання московітами Білорусі, ті, як пише Іван Огієнко, «без особливих надумувань» єпархії Могилівську, Смоленську і Полоцьку, що підпорядковувалися Києву «просто приєднали до Церкви Московської». Тож у грамотах, абсолютно не переймаючись канонічними правилами, «Никон почав писатися патріархом Великої, Малої і Білої Русі». Бажання підпорядкувати собі Київську митрополію було таке велике, що сам цар із родиною читали молитву «О еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством».
Незважаючи на всі старання й тиск Бутурліна, вибори Київського митрополита відбулися без усякого погодження з царем, про що новий гетьман Іван Виговський навіть не повідомляв у Москву. Очолив кафедру Діонісій Балабан, симпатії якого були на боці Польщі, тож він, як і Виговський, узяв участь у підготовці та підписанні Гадяцької угоди, за якою планувалося створення федерації Руси-України, Речі Посполитої і Литовського князівства.
Не втомлюючись, Москва вимагала свого — тиснула на Діонісія Балабана, переслідувала, погрожувала, і він урешті-решт змушений був втікати від московітів; фальсифікувала Переяславські статті, мовляв, ще Богдан Хмельницький погоджувався, щоб «митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малый России, быть под благословением св. патриарха Московскаго». Зрештою царський уряд знайшов зручного ієрарха — москвофіла ніжинського протопопа Максима Филимоновича, який, за визначенням Івана Огієнка, став сумлінним політичним агентом Білокам’яної. Навесні 1661 року його покликали до Москви, де висвятили на єпископа і призначили місцеблюстителем Київської митрополії, видавши багато грошей і «соболину казну». Іван Огієнко зазначає: «Ця хіротонія і це посвячення були грубим порушенням св. Канонів, що забороняють втручатися до справ чужої Церкви».
За короткий час єпископ налаштував проти себе все духовенство, яке голосно заговорило, що він «вилгав» у царя собі єпископію, не маючи ніяких церковних заслуг. Проти москвофіла виступив і гетьман Сомко, тож його скинули з посади як поставленого в чужу єпархію. Максим Филимонович став причиною двох анафем. Патріарх Никон виголосив прокляття на митрополита Питирима за те, що той відважився поставити єпископа, не обраного відповідно, в чужу єпархію, і тим порушив права патріарха Константинопольського. А патріарх Константинопольський наклав анафему на самого москвофіла за те, що за допомоги світської влади він сів на престол Київської митрополії.
Митрополит Йосип Тукальський, ймовірно, отримав освіту у Києво-Могилянській академії, тривалий час навчався в Західний Європі, в роки національно-визвольної війни 1648—1654 років був архімандритом Лещинського православного монастиря під Пінськом. Його обрання у 
1663-му Київським митрополитом викликало ворожу реакцію в Москві та Варшаві, зверхності яких він ніколи не визнавав. Тукальський, визнаний патріархом Константинопольським Мефодієм грамотою від 6 березня 1668 року канонічним предстоятелем всієї православної церкви в Україні та Білорусі, поселився в козацькій столиці Чигирині і став першим дорадником гетьмана Петра Дорошенка, відомого не-
зламною державною політикою та намаганням об’єднати під своєю булавою обидва береги Дніпра. Таким само патріотом був і митрополит, що створював школи, підтримував Києво-Могилянську академію, контактував із визначними діячами української церкви та культури. Він автор пристрасних проповідей і послань, спрямованих проти польського і московського втручання у справи України. А ставши на катедрі, заборонив згадувати в молитвах царя Олексія і наказав «поминати гетьмана Дорошенка». Уніатський єпископ Шумлянський, що був послом Речі Посполитої в Чигирині, зазначав, що Дорошенко щоночі радиться з митрополитом. Свої свідчення про цих двох видатних діячів залишив і коронний маршалок Ян Собеський, який казав, що вся Україна і гетьман живуть духом Тукальського. «По Дорошенку і отці Тукальськім не сподіваюся ні вірності, ні послуху; вони незалежності господарства і патріархату хочуть», — підкреслював польський підканцлер.
Московський дипломат боярин Ордин-Нащокін настійно радив своєму уряду визнати Йосифа Тукальського митрополитом та постаратися використати його для передачі Київської митрополії Москві, бо твердо був переконаний, що для політичного приєднання України треба передусім досягти приєднання церковного. Нелюбович-Тукальський ні за які «царські коти» не погоджувався на пропозиції Білокам’яної і залишав Київську митрополію в юрисдикції Царгородського патріарха. Та й усе вище духовенство заявляло, що «якщо прийде в Київ московський митрополит, то ми запремося в монастирях, і хіба що нас із монастирів за шию і за ноги витягнуть, тільки тоді московський митрополит в Києві буде... Нам краще смерть прийняти, ніж митрополита з Москви...».
Серце патріота перестало битися у 1675 році. Поховали його у Троїцькому монастирі гетьманської столиці, та під час облоги міста в 1677-му, як оповідає літописець Самійло Величко, «...винесено було з Чигирина в християнський обоз тіло преосвященного Йосифа Нелюбовича-Тукальського, київського митрополита, яке й тепер нетлінно покоїться у Мгарському Лубенському монастирі, замуроване в Соборній церкві Господнього Преображення на лівому боці в стіні. Виніс його чудовано з Чигирина один чоловік, який при небіжчикові служив за гайдука...»
Один із ченців обителі, з усього видно, проукраїнськи налаштований, показуючи мені місце, де покояться мощі митрополита, розповів таку історію. У 1709 році після Полтавської битви до Мгарського монастиря навідався цар Петро І. Зайшовши в центральний собор, побачив поховання поблизу вівтаря. Тож поцікавився, хто й за які заслуги похований з такою пошаною. А коли почув, що київський митрополит Йосиф Тукальський, озвірів. Тицьнув пальцем і наказав викопати тіло й замурувати у глухій стіні, стіну зафарбувати, щоб і сліду ніякого не залишилося, а ім’я поборника українських прав назавжди зникло з історії.
У серпні 2007 року в Чигирині поблизу відбудованої церкви Петра і Павла та гетьманської резиденції було відкрито пам’ятник митрополиту Тукальському. Посохи в його руках, що сходяться в одній точці, символізують єдність церкви, держави і нації. Проект монумента було створено за активної участі Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

 

Світлана ЧОРНА.
Фото надано автором.

Науковий консультант —
доктор церковно-історичних наук,
проректор з наукової роботи
Київської православної богословської академії
протоієрей Віталій Клос.

 

ДАЛІ БУДЕ.