Безвіз. Хоч би що казали скептики і відверті противники зближення України з ЄС, у таборі яких не раз звучало: «вас туди не пустять», «туди ніхто не поїде, бо ви бідні», «тепер усі виїдуть на заробітки» — з безвізом двері в Європу для нас широко відкрилися. З делегацією, що їде на Фестиваль української культури в Іспанію, перетинаємо кордон з Угорщиною. У більшості — біометричні паспорти. На ідентифікацію особи угорський прикордонник витрачає секунд 30—40. Бере в руки паспорт, сканує його і прошу… ви вже в Європі. Ніяких додаткових документів — банківської картки, бронювання готелів, навіть страховки ніхто не вимагає і про них не питає. Митний огляд теж побіжний. Власне, самих угорських митників ми просто не помітили, хоч вони, звісно, були. Перетин кордону – і українського, і угорського — зайняв у нашої групи, а це понад сорок людей, приблизно годину двадцять хвилин, та й то половину часу ми просто простояли в автомобільній черзі.

Хода в Барселоні під час Фестивалю української культури в Іспанії.

Флешмоб у Ллорет де Марі, організований шоу-театром українського костюма «Панночка» (Київ).

До речі, за такою само спрощеною процедурою дві мої приятельки — одна з Києва, інша з Криму, в новенькому біометричному паспорті якої, отриманому в столиці, жодної відмітки, — того ж дня летять до Греції на відпочинок. Кримчанка, надивившись за останні роки на сервіс від російських прикордонників і митників, у захваті від простого, нормального поводження, продемонстрованого на західному кордоні. Тепер, каже, дві її знайомі з Керчі їдуть у Київ виправляти біометричні паспорти й собі.
Враження. Екзотика інших країв, краса Ніцци, Канн, Верони, Венеції, Барселони, якщо ти навіть тут уже бував, зачаровує. Що казати — пальми, море, архітектура. Як зачаровує і те, як вміло архітектори забудовують міський простір, не знищуючи старовину. У Вероні, наприклад, на головній площі Пьяцца Бра добре зберігся античний римський амфітеатр, збудований близько 30 року н. е. Нині в ньому проводять оперні фестивалі. Трохи віддалік будинок Джульєтти, зведений ще в XIII столітті. Під балкончиком героїні Шекспіра збираються тисячі туристів, у внутрішньому дворику проводять «Дні народження Джульєтти», середньовічні фестивалі, тут працюють пошта для закоханих, сувенірні крамнички. Незважаючи на те, що цей будинок багато разів переходив із рук у руки, він такий само, як і в часи найвідоміших у світі закоханих. Красиві історії, вікова архітектура приваблюють туристів із усього світу, котрі незалежно від статі й віку стають у чергу, щоб обійняти бронзову Джульєтту, сфотографуватися з нею і, звичайно, залишити свої гроші в сусідніх крамничках чи ресторанчиках.
Турист в Європі європейський — ніхто не кидає під ноги сміття, і тим паче не плює на тротуари, вимощені з місцевого світлого граніту і відшліфовані до блиску мільйонами черевиків (а може, тут тротуари з мармуру?). У жодній країні, а ми побували в Угорщині, Словенії, Франції, Італії й Іспанії, в жодному місті немає такої ганьби, як недопалки на зупинках чи будь-де. Враження таке, що тут ніхто ніколи не курить. Чи так багато треба, щоб відучити й наших курців кидати недопалки під колеса автобусів чи в парку під лавочку? Політичної волі влади, помноженої на принциповість поліції й штрафи, думаю, цілком вистачило б.
В Європі повністю відмовилися ще від однієї ганьби — целофанових пакетів, котрі в наших крамницях, на базарах і навіть у сувенірних лавках тикають навіть тоді, коли товар штучний і вже упакований. Тож коли береш у руки цей пакет, маєш пам’ятати, що людство вже забруднило пластиком 80 відсотків запасів питної води.
Наші. Наших в Європі багато, і це радує. Останніми роками українці зробили різкий поворот на 180 градусів, і розумні, талановиті, креативні, упевнені в собі вже не їдуть у Росію і, думаю, більше туди не поїдуть, бо Москва і Пітер з величезним відривом програють Європі, — наші їдуть в Європу. В усіх країнах — від Польщі до Португалії — українці рухають українську культуру і презентують тут фільми, моду, перукарне мистецтво, книжки, спектаклі, музику, море різних арт-проектів. На фест в Іспанії завітали дві панянки із світу моди — Людмила і Мар’яна, побули тут кілька днів, полетіли у справах з Барселони у Брюссель, потім у Варшаву; з іншим проектом арт-менеджер шоу-театру українських костюмів з Іспанії поїхала у Відень. Дорогою зустрівся київський художник, котрий у Флоренції проводить майстер-класи з каліграфії і ще з чогось там. Людям дома не сидиться, особливо, коли ти зрозумів, що можеш своїм умінням чи знаннями здивувати Європу, яка ще зовсім недавно видавалася чи то чванькуватою, чи то недосяжною, заробити тут чи гроші, чи ім’я, реалізуватися.
Навчання українців за кордоном — окрема тема. Сотні, тисячі дівчат і хлопців вступають до європейських університетів і успішно здобувають європейську освіту.
У провінції Каталонія, де проходив фестиваль, офіційно навчаються і працюють 10 тисяч українців. Наші земляки активно інтегруються в нове середовище, вивчають мову, поважають культуру й історію народу, серед якого тепер живуть. Це відкриває непогані перспективи. Серед українців в Іспанії пощастило зустріти директора школи, викладачку, бухгалтера, директора турфірми, менеджерів готелів. Їхні діти вже навчаються у коледжах і університетах. З одним із студентів, Сашком, познайомилися під стінами відомого на весь світ костелу Саграду Фаміліо, або Святого Сімейства, каталонського архітектора Антоніо Гауді, котрий, багато років будував дивовижний храм і казав: «Мій клієнт нікуди не поспішає», маючи на увазі Всевишнього. Сашко закінчує коледж, до Барселони його батьки переїхали з Києва 12 років тому. Хлопець уважно стежить за подіями в Україні, підтримував Майдан і дуже хоче приїхати в рідне місто. А ще хоче одружитися з українкою, каже, що вони найкращі, а «над іспанками попрацювала інквізиція».
У Барселоні є й волонтерська група. Її лідер Люба Гоба організовує лікування наших поранених бійців в Іспанії.
«Слава Україні». За кордоном нарешті почали відрізняти українців від росіян. Нас впізнають за мовою, вишиванками, в яких ми ходили, можливо, ще якось.
У Вероні, в кафешці, іноземець, котрий сидів за сусіднім столом, несподівано привітався «Слява Україні!». Було приємно, коли до нас підходили іспанці, бельгійці, туристи з Чорногорії і запитально-ствердно казали: «Ukraine!? Not Russia!». І чули у відповідь запальне: «No! No! No»; аплодували і вигукували: «Браво!», коли діаспоряни й гості з Києва, чоловік триста в національних строях і з синьо-жовтими прапорами, пройшли вулицями Барселони чи коли шоу-театр українського костюма «Панночка» організував флешмоб біля мерії в Ллорет де Марі; коли підходили іспанки й розглядали наші костюми, а милуючись вишивкою, несміливо торкалися рукою чарівних взірців, коли приміряли кольорові хустки і залюбки фотографувалися у вінках. За фестивальний тиждень не в одній кафешці чи крамничці, куди ми забігали по покупки, а потім, щоб залишити сувеніри від майстрів-лялькарів, навчилися казати «Добрий день» і «Слава Україні». Тож коли у Венеції на центральній площі Святого Марка несподівано зустріли землячку, котра здалеку, привертаючи нашу увагу, замахала руками і вигукнула «Слава Україні!», а хтось на іншому кінці площі відізвався «Героям слава!», ми особливо не здивувалися. Безвіз… Відкрита Європа…

Світлана ЧОРНА.
Фото автора.