Хіба раніше вони думали про те, що стануть учасниками великих звершень в історії своєї країни? Вони не політики, не лідери громадського руху, не авторитети. Вони — прості люди, громадяни, мешканці міста, населення якого стало перед вибором: пустити в своє життя «русскую весну» чи прийняти європейські цінності? На жаль, луганчани, котрі чітко розуміли, яку небезпеку таять у собі шквал сепаратизму і сліпа віра в Путіна, були в меншості. І всі вони гідні того, щоб увійти в історію Майдану.

Одна з учасниць луганського Євромайдану сіла за інструмент.

...Головним місцем збору луганчан стала площа біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Про час зборів Євромайдану домовлялися через соціальні мережі. Переважно сходилася молодь, студенти, але приходили й люди старшого покоління. Дехто з них тримав українські прапори, схвильовано відповідаючи на заклик «Слава Україні!», інші вбирали в себе те, що відбувається, більш стримано, але були і спостерігачі, які намагалися розібратися зі своїми думками, визначитися у своїй позиції. Той час був невиразним, незрозумілим і від цього тривожним.
Біля пам’ятника гуртувалися й політичні, і неполітичні сили. Різниця між ними полягала в тому, що політики надавали перевагу совковій специфіці таких зборів: багато говорили і нічого не робили. Громадський рух, навпаки, пропонував конкретні справи, проводив ефективні заходи. Одним з них стала акція «Інструмент свободи».
Рішення встановити на площі піаніно у активістів луганського Євромайдану виникло після того, як цей музичний інструмент схвилював серця тисяч киян та учасників Майдану.
— Ми вирішили купити піаніно, пофарбувати його в синьо-жовтий колір, намалювати тризуб, герб Євросоюзу, встановити на майданчику біля пам’ятника Тарасу і за допомогою цього «Інструмента свободи» зібрати на Народне віче якомога більше людей, — розповідає один з учасників тих подій Олексій Біда.
Придбаний інструмент доставили в офіс громадського об’єднання «Поступ», розташований у центрі Луганська. Про підготовку такої акції стало відомо членам «Луганської гвардії», яка в той час стояла в авангарді антимайданівського руху і виступала одним з організаторів «Російського маршу» в місті. У парку біля пам’ятника Шевченку «гвардійці» влаштували постійний пост із двох наметів і вели там цілодобове чергування. Дізнавшись про те, що піаніно доставлено в «Поступ», вони намагалися розмалювати будівлю громадської організації чорною свастикою, але з цієї затії нічого не вийшло. Активісти Євромайдану були напоготові.
І ось настав момент, коли група активістів «Громадського сектору» з шести чоловік підняла піаніно і стала його виносити з приміщення. Хлопці були готові до того, що доведеться долати агресію: з одного боку, неадекватних «гвардійців» Харитонова, з другого — ряджених в одяг донського козацтва людей. Останні організували до пам’ятника цілий коридор, маючи намір перешкодити встановленню піаніно.
— Ми під’їхали до пам’ятника з боку кафе «Сніжинка», — згадує Олексій. — На площі зібралося кілька сотень городян, представників різних політичних сил. Учасники Народного віча чекали на піаніно, яке стало своєрідним символом Майдану. Коли присутні побачили, що інструмент прибув, бурхливо відреагували на це. Але щойно ми почали вивантажувати його, з’явилися якісь люди і спробували вирвати піаніно з наших рук. Козачки в цей час стали по периметру парку і з усіх боків закрили прохід до пам’ятника. Ми намагалися відбитися від нападників, а головне — не дати можливості пошкодити інструмент. Нам це вдалося, хоча одному з наших розбили обличчя, у інших постраждав одяг, з’явились синці. Мушу зауважити, що коли ми протягували інструмент крізь заслін козачків, нам допомогла міліція, яка охороняла мітинг того дня. Це були хлопці з відділу громадської безпеки, чоловік десять. У цей час на протилежному боці площі свою акцію проводив антимайдан. Там зібрались представники «Луганської гвардії», які тримали російський триколор і кричали «Слава «Беркуту»!» Міліція стежила за порядком.
На жаль, піаніно все ж постраждало від розбою. Частини октави не працювали, і коли одна з активісток сіла за інструмент, натовп завмер: заграє чи ні? Зазвучали перші акорди Гімну України — і площа підхопила: «...Душу й тіло ми положим за нашу свободу». Не всі присутні знали слова, але прикладена до серця рука свідчила про щирість почуттів. Після Гімну лунали інші твори, і всі підспівували. Очевидці потім розповідали, що якась частина антимайданівців покинула своє зборище і перейшла на бік Народного віча. Люди просто стояли, слухали, дивилися і, мабуть, робили свої висновки.
Після акції піаніно повернули в офіс «Поступу». Його доля на сьогодні не відома, але Олексій Біда гадає, що інструмент, у кращому разі, перебуває там і досі.
28 квітня 2014 року «Громадський сектор» провів свою останню акцію. На початку травня Олексія і кількох його товаришів схопили бойовики. Били, принижували, потім кинули в підвал захопленої ними будівлі СБУ. Через добу звідти вдалося вийти завдяки допомозі людей, які боролися за визволення таких в’язнів. Олексій іще встиг доставити форму військовим, котрі захищали луганський аеропорт, і поїхав з міста. Залишатися там уже було ризиковано.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото журналіста Михайла БУБЛИКА.

Луганська область.