Перша інформація 21—22 листопада 2013 року про ймовірний Майдан була не більше, ніж статистичний рядок стрічки новин. Все почалося з 28 листопада, коли з друзями на запрошення виступила на сцені Майдану — грали на африканських барабанах і співали українських пісень. Це було щось неймовірне. Ейфорія. Піднесення. Гордість. Єднання. Щастя. І… містична дорога додому повз Михайлівський. Всюди — на деревах, землі, машинах, будинках — сиділи мільйони чорних ворон. Усе навколо здавалося якимось безпросвітним, коли вони здійнялися в небо. Ці пернаті дуже розумні, знову згадала я, і вони інтуїтивно відчувають небезпеку. А щоб протистояти їй — збиваються у зграї… Було темно й моторошно.
На знімку: 8 грудня 2013 року, біля станції метро «Хрещатик» — недільний джем.
Олена Роєнко, Марія Різенко, Олена Іващенко.
Потім побили студентів… і вже тоді, як кожна нормальна доросла людина, я стала частиною Майдану. І серед нього — мої думки, серце і життя. Було холодно, але ми робили те, що вміли і могли: хтось з жінок започаткувала спільну жіночу молитву, яка була духовним маленьким оберегом Майдану, хтось із друзів ділився в онлайні вправами йоги — як приборкати стрес на рівні тіла на морозі… Всі все віддавали, і ніхто нічого намагався не брати. Ми різали бутерброди, будували барикади, розносили чай, розбирали бруківки… І грали на джембе. До нас приєднувалися інші музиканти, знайомі-незнайомі люди — всі йшли на звук барабанів. На моїх очах народжувалася нова нація. Про це навіть ніколи було подумати — всі все розуміли і не треба було нікому нічого пояснювати.
Пам’ятаю, як 8 грудня, коли поверталася додому з Хрещатика убік Льва Толстого, валили пам’ятник Леніну. І, попри неоднозначне ставлення до «ленінопаду», кияни й гості столиці, які були на Майдані, завжди знаходили спільну мову. Була неймовірна довіра, самоорганізація, відповідальність. Тут були всі рівні… Майдан — це було єдине місце, де спокійно й безпечно. Люди приходили і відчували це. Відчували весь вечір, ніч, а зранку більшість із них йшла на роботу. Чай, кава, пісні на сцені і біля багаття. Охоронці Майдану були як провідники, вони допомагали пройти всім. Навіть на Новий рік в натовпі було комфортно й можна було потрапити у будь-яке місце.
До першої крові… Розстрілів 18—20 лютого… Ми знали, що є два шляхи: або повернутися у свої теплі оселі і вдавати, що нічого не було, або усвідомити, що назад дороги нема. Найсміливіші взяли відповідальність на себе. Вони завжди стояли у перших лавах на Грушевського, кидали «коктейлі Молотова» і віддавали за нас життя. І це було їхнє рішення і приклад кожному — зробити Майдан у собі.
Коли 23 лютого ми приїхали на Хрещатик, усе стихло. Багато свічок, беззахисних барикад з квітів, невимовної болі… Цього дня в Українському домі збирали психологів і тих, хто мав хоч якесь уявлення про посттравматичний синдром. Не було чітких інструкцій. Та й що робити — ми з подругою, спеціалісти з персоналу, не знали… Навмання заходили з тортиками до палаток та розмовляли з активістами. Говорили про прості речі. Хлопці, які вже стали героями, розповідали нам про життя, сім’ї, дітей, чому пішли на Майдан. Чому? Бо, як і всіх, дістало! І так далі не можливо. І крапка. Пам’ятаю 17-річного Сашу з Луганської сотні, далеко не хлопчика. Він був у перших рядах на Грушевського, під час перших атак
...Ми їх слухали, а поруч, за палатками, несли гроби, лунала «Пливе кача» і «Герої не вмирають»… Ми плакали. І тоді хлопці вже нас втішали. І ці сльози були вже нашою сповіддю.
І досі згадую те відчуття — відкриття себе: я стала сміливішою! Не боюся бути чесною в першу чергу з собою! Дуже вдячна людям, які підтримували Майдан. Я пишаюся, що народилася і живу в Україні та відчуваю себе частиною великого народу. Майдан не для себе робили, а для майбутніх поколінь. Щоб наші діти ніколи не зустрілися з такою несправедливістю і несвободою. Аби не даремно… Хочеться вірити.
Марія РІЗЕНКО,
керуючий партнер HR агенції «Свої люди».
Фото Анфії РЄЗНІКОВОЇ.
