Укр | Рус
Загрузка...
На головну
02.12.2017

Двадцять років без урочистостей у натхненні

Галина КАНАРСЬКА.

Аж не віриться, що вже 20 років у Львові діє Творча майстерня «Театр у кошику». Без юридичної адреси, приміщення для репетицій та й глядацької зали. Попри все, вони знову запросили львів’ян на прем’єру. Цього разу — в кав’ярню «Дзиґа». А першу прем’єру зіграли в Києві в Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, другу — в Центрі Єжи Ґротовського у Вроцлаві. І ось — нарешті у Львові вистава за п’єсою Тадеуша Ружевича «Стара жінка висиджує» у чудовому перекладі львівської поетки Ярини Сенчишин.

 

 

Аж не віриться, що вже 20 років у Львові діє Творча майстерня «Театр у кошику». Без юридичної адреси, приміщення для репетицій та й глядацької зали. Попри все, вони знову запросили львів’ян на прем’єру. Цього разу — в кав’ярню «Дзиґа». А першу прем’єру зіграли в Києві в Центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, другу — в Центрі Єжи Ґротовського у Вроцлаві. І ось — нарешті у Львові вистава за п’єсою Тадеуша Ружевича «Стара жінка висиджує» у чудовому перекладі львівської поетки Ярини Сенчишин.


ТМ «Театр у кошику» — це передусім ідейний натхненник та режисер Ірина Волицька і акторка Лідія Данильчук. Цим двом під силу все: від Стефаника й Шевченка до Шекспіра. І навіть Ружевич — представник театру абсурду, стає для них можливістю поговорити про сьогодення. Героїня «Театру в кошику» звично незвична жінка, яка живе поруч із нами. Ось сидить вона за столиком, як і інші люди, тримає баян, заграє несподівано. І глядач, не полишаючи затишної львівської кав’ярні, опиняється... в якомусь привокзальному кафе.


Ірина Волицька «поселяє» свою героїню в оте умовне кафе, де розвиває справжнє апокаліптичне дійство, до моторошності тривожне. Сидить собі Жінка — Лідія Данильчук (на знімку), така львівська, наче щойно зайшла з вулиці і таки загубила черевичок десь на Коперника (лейтмотивом звучатиме «Na ulice Kopernika»). Її діалог зі світом пронизливо екзистенційний, хоча реального партнера немає. Та Ірина Волицька вибудовує акторське існування так, що партнерами стають і філіжанка кави, і склянка, в якій героїня Лідії Данильчук стоїчно шукає чистоти, наче ідеального світу, і містичний звук поїздів, і очі глядача, який зaчаровано слідкує за кожним рухом акторки, і баян як продовження її голосу. Вона емоційно стримана, кожне слово — наче викарбуване на скрижалях часу. Текст Ружевича, написаний у 1966 році, звучить напрочуд сучасно, він — ніби про нас. Вона мовить спокійно: «Синку», як прелюдію, наче звернення до уявного кельнера, і ми навіть не можемо уявити, як голоси всіх матерів зіллються у цьому щемливо-тривожному крику: «Синку!» в фіналі, де вже не буде надії на рятунок. Він не почує. Вона говоритиме за всіх жінок на Землі з усіх часів, за всіх їхніх ненароджених чи втрачених дітей, віритиме, що можна сягнути миру в світі та в згорьованому серці. Ця вишукано-дивакувата пані з пурпуровим шарфом, який в одну мить моторошно нагадає зашморг безнадії... І тільки оте «Синку» повертатиме героїню до життя. Масштабне режисерське мислення Ірини Волицької розвиває асоціативний ряд до безмежності, аж до парафрази Анни Кареніної. Сценічний антураж мінімалістичний. Лише стіл та стілець, у просторі яких живе акторка. Її тіло гнучке, як у гімнастки, кожен жест контрольований і цитатний, тільки встигай прочитати закодовані тексти. Потім Жінка — Лідія Данильчук зірветься зі свого стільця, рвоне не знати куди, наче поранена, як самиця-мати — рятувати свого сина чи весь свій знедолений народ. Біг закрутиться у спіральний рух дзиґи. Цей дзиґовий біг-бій героїні перетнеться з нестерпним скрипом коліс... Згасне світло. Хотітиметься тиші, яку розірве шквал оплесків.


20 років... 12 вистав. Кожна — як втілення мрії про справжній український театр. Ніяких урочистих святкувань у рідному місті, захоплених слів від можновладців. Ідуть туди, де кличуть люди. До Дня пам’яті жертв голодоморів зіграли дві вистави «Голос тихої безодні» за п’єсою Неди Нежданої в літературно-меморіальному музеї Івана Франка і в обласній бібліотеці. Добре, що є фестиваль «Різдвяні вечори» у Чернігівському молодіжному театрі, тож вирушать туди, а ще у Коломию. Коли гратимуть у Львові? І найважливіше — де? А хто ж вам скаже! Але ні в Ірини Волицької, ні у Лідії Данильчук не опускаються руки. Вони терпляче чекають, коли матиме вільний день актор театру «Воскресіння» Володимир Губанов, щоб зіграти «Я йду до Тебе, Христе» чи вже культову виставу «Украдене щастя». Чи Петро Микитюк, чи Роман Біль... Ці троє львівських акторів справді свої найкращі ролі виконали в «Театрі в кошику». Постановки йдуть рідко, хоч від того не втрачають своєї мистецької цінності.

Наче Ірина Волицька вибудовує їх «на виріст»... Двадцять — не так уже багато, та це все-таки свідчення зрілості. Цього ювілейного року без почестей та урочистостей хочеться побажати цим неймовірним жінкам Бути і Творити, незважаючи ні на що!

Фото автора.

 

Всі статті рубрики На головну