Минулого року Україна експортувала меду на загальну суму 97,3 млн дол. США, зокрема до Німеччини на загальну суму 32,56 млн дол., Польщі -на 18,08 млн дол., США — 17,65 млн дол. та інших країн — на 28,99 млн дол., що на 15,4% більше, ніж попереднього року. І хоч майже 90% пасік — у приватній власності, за організаційною формою господарювання бджільництво є найближчим до фермерства.
Сьогодні цією традиційною для українців справою займаються переважно дрібні виробники-аматори, адже у державі на офіційному рівні не існує галузі бджільництва, що не заважає нашим пасічникам наповнювати ринок солодкою продукцією. Виявляється, експорт меду до країн далекого зарубіжжя — це порятунок для галузі! Як стверджують фахівці, не дай Боже, щось станеться з експортом меду — і Україна не буде більше медовою державою, а внаслідок недозапилення соняшника не буде і олійною.
Тим часом ситуація у галузі, виробничий фонд якої налічує майже 3 млн бджолосімей і виживає винятково на ентузіазмі 400 тисяч бджолярів, є критичною. Сьогодні серед пасічників переважають люди поважного віку, часто малоосвічені. У своїй роботі вони покладаються самі на себе. Ветлікарі на пасіках бувають нечасто. Останнім часом їх майже не випускали. А звичайні ветеринари не знають, як зарадити крилатій трудівниці, а іноді вони просто бояться бджіл. Тому багато бджолярів самі собі і ветлікарі, і зоотехніки, і пасічники. Через брак освіти вони мало розуміються на антибіотиках та інших ліках.
Нині почастішали випадки загибелі комах від використання засобів захисту рослин. Отруєння бджіл спостерігається у весняно-літній період під час масових обробок сільськогосподарських посівів, зазвичай коли цвіте ріпак та соняшник. Згідно із законодавством суб’єкти господарювання мають попереджати бджолярів, що оброблятимуть поля. Та великі агровиробники часто нехтують вимогами, нищачи природу, завдаючи неабияких збитків бджолярам. Пестициди потрапляють у бджолині сім’ї з нектаром і пилком, унаслідок чого забруднюють кормові запаси і товарну продукцію.
Скажу відверто, пасічництво непередбачуване. Ускладнюють справу хвороби, залежність від погоди, відсутність у межах польоту медоносів. Звичайно, досвідчені пасічники впевненіше справляються, але навіть для них це дуже непросто. Додайте до цього відсутність державної турботи. От і виходить, що пасічник залишається сам на сам з усіма своїми клопотами. Насамперед, щоб отримувати товарний мед, мусимо створити кормову базу. Тепер, коли об’єднуються громади, саме той благодатний час для гуртування бджолярів задля розв’язання спільних проблем. Нині селяни-бджолярі, маючи від п’яти до двадцяти бджолосімей, сподіваються на фермерів. Хоча вони мають свої інтереси: сіють ті культури, що дають великий прибуток і вигідні для продажу за кордон, де вже їм турбуватися про бджіл та пасічників. От і виходить, що ніхто про нас і про бджіл не подбає крім нас самих. Для цього мусимо саджати дерева-медоноси: сафлор, гледичію жовту, акацію білу, давидію.
Треба висівати лікарські рослини: синяк, м’яту, білий буркун. Від нього, до речі, мед найцінніший і найдорожчий. Адже корінь рослини заглиблюється на два метри у товщу ґрунту і піднімає всі мікроелементи. А ще слід подбати, щоб навколо на полях не застосовували гербіциди і пестициди. От тоді наша бджола матиме кормову базу... От тоді, думаю, всім бджолярам вистачить нектару. І ще одне. На жаль, сьогодні вирішити питання оренди землі майже неможливо. Сільські ради розпоряджаються наділами у межах населених пунктів, а там її — вільної — вже майже немає. А за межами, це вже коли буде громада... Погляньте, що відбувається: лісосмуги вирубують, а нові не насаджують. Отже їх треба доглянути, лікарські трави посіяти, дерева посадити, тобто всією громадою потрібно спланувати і зробити. І не треба боятися, що одні робитимуть все, а інші нічого. Є простий механізм: не хочеш робити — заплати. Одне слово, мусимо об’єднатись. Не боятися і просити, а то й навіть вимагати для своїх потреб землі, які не годяться для сільгоспробіт. Для цих громад достатньо було б 30—50 га.
Федір ІВАНЕНКО,
пасічник.
Київська область.
