Осінь не осінь, зима не зима... Падає сніг, потім дощ. Земля мокра й грузька. На передовій, коли живеш у землянці, погода важливіша, ніж вдома у теплій хаті. Якщо хочете, погода — то є небесна зброя...
Донецький степ укритий білим снігом. Чорною плямою на ньому стоїть одинока БМП. На видноколі з труб Світлодарської ТЕЦ в’ється сірий дим...
Чоловік середніх років у домашньому светрі і засмальцьованому камуфляжі дбайливо збиває з БМП грудки замерзлої землі...
Привітно усміхається і розповідає:
«Мене звати Микола, позивний «Чапай». На війні вже понад три роки. Спочатку служив у 15-му батальйоні, ремонтував бронетехніку. Тепер тут, у 54-й бригаді, механік-водій бойової машини піхоти. По війні трохи поносило — бував у Сєверодонецьку, Золотому, Попасній. Та й у цьому місці вже вдруге. Мені сорок дев’ять років, восьмого березня буде п’ятдесят. Сам собі думаю, що війну б уже закінчили, якби нас не зупинили на початку п’ятнадцятого року. Давно були б на кордоні. Мені вже довелось у своєму житті нюхати пороху, прикривав вихід наших військ з Афганістану. Є в мене дочка, чекаю від неї й зятя вже третього внука. Я на «гражданці» був зварювальником, 5-й розряд, заробляв більше, ніж в армії. Тому тут не за гроші. Я тут — щоб не лізла всяка бидлота в мою хату. Буду до кінця...»
«На цій війні я втратив сина і прийшов воювати й за нього, — вже сумно каже Микола і на очах у нього з’являються сльози. — Не знімай мене більше...»
Олександр КЛИМЕНКО.
Фото автора.
Більше фото тут — www.golos.com.ua
